Ukrainian Albanian Armenian Azerbaijani Basque Belarusian Bengali Bosnian Bulgarian Catalan Chinese (Simplified) Chinese (Traditional) Croatian Czech Danish Dutch English Esperanto Estonian Filipino Finnish French Galician Georgian German Greek Hebrew Hungarian Icelandic Irish Italian Japanese Javanese Kannada Korean Latvian Lithuanian Macedonian Maltese Mongolian Norwegian Polish Portuguese Romanian Russian Serbian Slovak Slovenian Spanish Swedish Turkish Welsh Yiddish
Зміст: [Показати]


Глава 1.1. ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ХВОРОБИ, ІНФЕКЦІЇ ТА ІНВАЗІЇ І НАДАННЯ ЕПІЗООТИЧНИХ ДАНИХ

Стаття 1.1.1.

Для цілей Наземного кодексу і згідно вимог Статей: 5, 9 і 10 Статуту МЕБ Країни-учасниці визнають за Штаб-квартирою право на прямий зв’язок з Ветеринарним органом країни та її територій.

Нотифікація чи інформація, надіслана МЕБ на адресу Ветеринарного органу країни, розглядається як адресована країні, а нотифікація чи інформація, надіслана на адресу МЕБ Ветеринарним органом, розглядається як інформація, що надіслана від країни.

Стаття 1.1.2.

  1. Країни-учасниці зобов’язані надавати іншим Країнам-учасницям за посередництва МЕБ інформацію, необхідну для недопущення поширення небезпечних хвороб тварин, їх патогенних збудників та ефективного офіційного ветеринарного контролю цих хвороб.
  2. Для цього Країни-учасниці мають дотримуватись правил нотифікації, передбачених у Статтях 1.1.3. та 1.1.4.
  3. Для цілей цієї Глави під «подією» слід розуміти один спалах або групу епізоотично-пов'язаних спалахів конкретного захворювання, інфекції чи інвазії, що є предметом офіційного повідомлення. Подію може спричинити один патоген або штам, включаючи в себе всі пов’язані спалахи, про які повідомлялось з моменту екстреного офіційного повідомлення до остаточного звіту. В офіційних повідомленнях про подію, мають бути описані види сприйнятливих тварин, кількість і географічне розташування уражених тварин та епізоотичних одиниць.
  4. Для максимальної ясності і чіткості інформації, що передається до МЕБ, декларації мають надаватись Країнами-учасницями суворо згідно форм декларування хвороб до МЕБ.
  5. Виявлення у тварини збудника захворювання, однієї із хвороб включених до списку, передбачає нотифікацію навіть за відсутності клінічних ознак хвороби. Враховуючи, що наукові знання про взаємозв'язок між хворобами та їх патогенами постійно розвиваються і те, що наявність патогена не завжди є свідченням наявності хвороби, нотифікуючи хвороби Країни-учасниці мають демонструвати повагу духу і суті п. 1. цієї Статті.
  6. На додаток до повідомлень, що надсилаються згідно вимог Статей 1.1.3. та 1.1.4. Країни-учасниці мають надавати відомості про заходи, вжиті для запобігання поширенню хвороб, інфекцій та інвазій. Відомості мають включати дані про карантинні заходи та обмеження, що застосовуються до переміщення тварин, обігу продуктів тваринного походження, біологічних продуктів та інвентарю, які внаслідок контамінації можуть стати причиною передачі цього захворювання, інфекції чи інвазії. А, за наявності переносника хвороби зазначають також і заходи, вжиті щодо офіційного ветеринарного контролю переносника.

Стаття 1.1.3.

Ветеринарний орган зобов’язаний направляти у Штаб-квартиру Генеральної асамблеї МЕБ під відповідальністю Делегата:

  1. на виконання вимог Глав Наземного кодексу, щодо окремих хвороб - офіційні повідомлення безпосередньо або через Всесвітню інформаційну систему з питань здоров'я тварин (WAHIS), або факсом чи електронною поштою – впродовж доби, у випадку:
    1. першого прояву однієї з хвороб включених до списку, інфекцій чи інвазій в країні, зоні чи компартменті;
    2. повторного прояву однієї з хвороб включених до списку, інфекцій чи інвазій в країні, зоні чи компартменті після надсилання остаточного звіту про причини розширення вогнища даної хвороби, інфекції чи інвазії;
    3. першої появи нового для країни, зони чи компартменту штаму збудника однієї з хвороб включених до списку, інфекції чи інвазії;
    4. раптової і несподіваної зміни розподілу, чи збільшення поширення, вірулентності, захворюваності або смертності, яку пов'язують з етіологічним збудником однієї з хвороб включених до списку, інфекції чи інвазії, присутньої в країні, зоні чи компартменті;
    5. присутність однієї з хвороб включених до списку, інфекцій чи інвазій у нетипового носія;
  2. щотижневий звіт, наступний за нотифікацією, відправленою відповідно до положень п. 1 цієї Статті, з додатковою інформацією про розвиток події, яка стала предметом нотифікації; щотижневі звіти мають надсилатись регулярно, до дати остаточної ліквідації хвороби, інфекції чи інвазії, або до стабілізації ситуації, достатньої для того, щоб Країна-учасниця могла виконувати взяті зобов'язання, надсилаючи в МЕБ піврічні звіти згідно п. 3 цієї Статті; надсилання остаточного звіту обов'язкове;
  3. піврічний звіт про відсутність, наявність чи еволюцію хвороб включених до списку, інфекцій чи інвазій та епізоотичні дані, що мають значення для інших Країн-учасниць;
  4. річний звіт з іншими відомостями, що мають значення для інших Країн-учасниць.

Стаття 1.1.4.

Під відповідальністю Делегата Ветеринарний орган зобов’язаний відсилати у Штаб-квартиру Генеральної асамблеї МЕБ:

  1. нотифікацію через WAHIS або за допомогою факсимільного зв'язку чи електронної пошти про виявленні несподівані хвороби в країні, зоні чи компартменті;
  2. регулярні звіти, наступні за нотифікацією несподіваної хвороби:
    1. впродовж періоду, достатнього для підтвердження того, що:
      1. хворобу, інфекцію чи інвазію ліквідовано; чи
      2. стан стабілізувався;

АБО

  1. до надходження переконливих наукових даних, що дозволяють обґрунтувати її відповідність умовам включення до Списку МЕБ, як описано в Главі 1.2.;

Стаття 1.1.5.

  1. Ветеринарний орган країни, в якій розташована інфікована зона, зобов’язаний повідомляти Штаб-квартиру про те, що зона чи вся країна відновлює статус відсутності хвороби, інфекції чи інвазії.

  2. Країна чи зона може бути визнана вільною по хворобі, інфекції чи інвазії, за умов дотримання вимог Наземного кодексу.

  3. Про встановлення однієї чи кількох зон відсутності хвороби Ветеринарний орган Країни-учасниці зобов’язані повідомляти Штаб-квартиру з докладним описом, в тому числі критеріїв, на підставі яких зонам надається статус відсутності хвороби і умови підтримання цього статусу, а також чітко позначити їх місцезнаходження на карті країни.

Стаття 1.1.6.

  1. Незважаючи на обов'язковість нотифікації виключно хвороб включених до списку, інфекцій чи інвазій та несподіваних хвороб, Країн-учасниць закликають надавати МЕБ будь-яку важливу епізоотичну інформацію.
  2. Штаб-квартира електронною розсилкою чи за допомогою WAHIS сповіщає Ветеринарні органи Країн-учасниць про офіційні повідомлення, отримані згідно вимог Статей 1.1.2. - 1.1.5., та повідомляє іншу важливу епізоотичну інформацію.

NOTA BENE: ВПЕРШЕ СХВАЛЕНА У 1968 Р., ВОСТАННЄ ЗМІНЕНА В 2016 Р.


Глава 1.4. НАГЛЯД ЗА ЗДОРОВ'ЯМ ТВАРИН

Стаття 1.4.1. Вступ і мета

  1. В цілому нагляд спрямований на демонстрацію відсутності інфекції чи інвазії, визначення чи превалентності інфекції чи інвазії, та максимально раннє виявлення екзотичних чи несподіваних хвороб. Нагляд за здоров'ям тварин - це інструмент, що служить для відстеження еволюції інфекцій та інвазій, полегшення їх контролю, збору відомостей, необхідних для аналізу ризиків з метою захисту здоров'я тварин та здоров'я людини, а також обґрунтування запроваджуваних санітарних заходів і надання гарантій торговим партнерам. Тип нагляду, що запроваджується залежить від поставленої перед ним мети, доступності джерел даних та очікуваних результатів, необхідних для обґрунтування рішень. Ці рекомендації стосуються всіх інфекцій та інвазій та всіх видів сприйнятливих тварин (у тому числі диких тварин) і можуть бути адаптовані до умов, що склались, як в країнах, так і на місцях. Опис спеціального нагляду міститься в ряді Глав, присвячених хворобам списку МЕБ.
  2. Дикі тварини можуть бути включені в систему нагляду, оскільки вони також можуть слугувати резервуаром інфекції чи інвазії або індикатором ризику для людей чи домашніх тварин. При цьому наявність інфекції чи інвазії серед диких тварин не обов'язково означає, що вона вразила і домашніх тварин даної країни чи зони (і навпаки). Перед наглядом щодо диких тварин ставляться завдання, що можуть значно відрізнятися від завдань, які потрібно вирішити шляхом запровадження нагляду у відношенні домашніх тварин.
  3. Передумовами, що дозволяють Країні-учасниці надавати інформацію для оцінки її зоосанітарного статусу, є:
  1. те, що, Країна-учасниця дотримується положень Глав 3.2. до 3.4. про Ветеринарну службу;
  2. що, (за можливості) вона доповнює результати нагляду інформацією з інших джерел (наукові публікації, звіти про наукові дослідження, статистичні дані про популяції, виробничі дані, звіти про нагляд на місцях тощо);
  3. що, вона забезпечує прозорість на всіх етапах планування біологічної безпеки і реалізацію заходів нагляду, як того вимагають положення Глави 1.1.
  1. Метою цієї Глави є:
  1. надання настанови з проектування системи нагляду і типу результатів, отримання яких має забезпечувати її функціонування;;
  2. надання рекомендацій щодо оцінки якості систем епізоотичного нагляду.​

Стаття 1.4.2. Визначення

У цій Главі застосовуються наступні визначення:

Вибірка - група отримуваних від популяції елементів (одиниць вибірки), за результатами тестування чи вимірювання параметрів якої отримуються дані щодо нагляду.

Відхилення - тенденція оцінюваного значення відхилятися від реального значення в певному напрямку від одного з параметрів, що має відношення до популяції.

Дослідження - один із компонентів системи нагляду, призначений для систематичного збору даних, та застосовується у вибірці з певної популяції впродовж певного терміну.

Досліджувана популяція - популяція, за результатами дослідження якої отримано результати нагляду. Вона може являти собою всю цільову популяцію або її частину.

Імовірнісна (неневипадкова) вибірка - стратегія вибірки, при якій кожна одиниця може, з відомою ненульовою імовірністю, бути включеною до вибірки.

Надійність - імовірність того, що обраний тип нагляду дозволяє виявити наявність інфекції чи інвазії в разі її присутності в даній популяції. Надійність характеризує чутливість нагляду. Надійність залежить, серед іншого, від розрахункової превалентності інфекції чи інвазії.

Одиниця вибірки - одиниця за якою проводиться вибірка. Це може бути окрема тварина чи група тварин, наприклад, епізоотична одиниця.

Система нагляду - нагляд, що складається з одного чи кількох видів діяльності, що забезпечує збір даних про стан здоров'я популяцій тварин.

Специфічність - частка дійсно негативних неінфікованих одиниць вибірки, належним чином ідентифікованих, як негативні.

Тестування - процедура, що проводиться для визнання якоїсь одиниці в якості позитивної, негативної чи підозрілої щодо інфекції чи інвазії.

Цільова популяція - популяція, на основі дослідження якої роблять висновки.

Чутливість - частка дійсно інфікованих одиниць вибірки, належним чином ідентифікованих, як позитивні.

Стаття 1.4.3. Системи нагляду

При розробці, впровадженні та оцінці системи нагляду, окрім якості Ветеринарної служби, слід враховувати наступні компоненти.

  1. Планування системи нагляду

а) Популяції

Нагляд має включати всі види тварин, сприйнятливих до інфекції чи інвазії, наявні в країні, зоні чи компартменті. Процедури нагляду можуть проводитися як у всій популяції, так і її частині. В разі проведення нагляду в субпопуляції екстраполяції, що переносяться на цільову популяцію, потребують обґрунтування даними епізоотології хвороби з урахуванням того, заздалегідь заданого ступеню, в якому обрана субпопуляція репрезентативна по відношенню до цільової популяції.

Вибір відповідних для дослідження популяцій має ґрунтуватися на рекомендаціях, описаних у відповідних розділах Наземного кодексу.

б) Терміни та часова валідність даних нагляду

Графік, тривалість і регулярність нагляду мають визначатися з урахуванням наступних факторів:

в) Визначення «випадку»

Рекомендується користуватися визначенням «випадку», що містяться у Главах Наземного кодексу, присвячених конкретним хворобам, інфекціям чи інвазіям. Коли дефініції випадку у відповідній Главі відсутні, то його слід визначати на підставі точних критеріїв по кожній конкретній інфекції чи інвазії, що виступає предметом нагляду. У тому, що стосується нагляду за інфекціями чи інвазіями, що вражають диких тварин, важливо, вірно, ідентифікувати і реєструвати таксономію тварин-носіїв (рід, вид тощо);

г) Епізоотична одиниця

Основна епізоотична одиниця системи нагляду має визначатися таким чином, аби забезпечувати репрезентативність, що відповідає меті нагляду.

д) Кластеризація

В країні, зоні чи компартменті інфекції чи інвазії зазвичай поширюються в популяції нерівномірно, а випадково і групуються в кластери. Кластери можуть виникати на різних рівнях (групи інфікованих тварин в одному стаді, групи в одному стійлі на фермі, групи ферм в одному компартменті тощо). Це слід враховувати при плануванні заходів нагляду і статистичному аналізі їх результатів.

е) Діагностичні дослідження

Нагляд, що проводиться для виявлення інфекції чи інвазії, передбачає проведення діагностичного дослідження на основі відповідного визначення «випадку». Дослідження може являти собою, як клінічне обстеження, так і аналіз виробничих показників, а також експрес-дослідження безпосередньо на місці виробництва та детальні дослідження в лабораторії.

Ефективність будь-якого дослідження на рівні популяції (в т.ч. польові спостереження) може бути описана в термінах чутливості, специфічності і прогнозної цінності. Як і превалентність, ці показники можуть позначатися на висновках, зроблених за результатами нагляду, і мають враховуватися, як при розробці концепції систем нагляду, так і в процесі вивчення результатів.

Вибір лабораторних досліджень слід проводити згідно з відповідними Главами Посібника наземних тварин.

ж) Методики аналізу

Для підвищення ефективності прийняття рішень, незалежно від того, чи мова йде про планування ветеринарних заходів чи про підтвердження зоосанітарного статусу, дані нагляду аналізують за допомогою методик прийнятих на відповідному організаційному рівні.

Методики аналізу даних, отриманих в ході нагляду, мають бути гнучкими, з тим аби враховувати складність реальних ситуацій. Жоден із методів не є універсальним. При виборі методики рекомендується враховувати вид носія, патоген, тип системи виробництва і системи нагляду, а також вид і повноту доступних даних.

Застосовувані методики мають ґрунтуватися на найбільш надійних джерелах інформації. Вони мають застосовуватися згідно з положеннями цієї Глави, бути прозорими і, по можливості, підкріплюватися посиланнями на наукову літературу та інші джерела, в тому числі експертні висновки. Комплексні математичні та статистичні аналізи рекомендується проводити виключно тоді, коли вони відповідають завданням нагляду, за умови достатньої кількості кількісних і якісних показників польових даних.

Використовуючи кілька методик, слід домагатися їх взаємної узгодженості. Прозорість є головним елементом, що допомагає домогтися об'єктивності, раціональності, когерентності прийняття рішень, а також полегшує їх розуміння. Невпевненість і гіпотетичність, як і їх вплив на висновки, мають бути прозорими.

з) Межі системи нагляду

Розробляючи концепцію системи нагляду, слід враховувати мету нагляду і те, яким чином будуть використовуватися одержувані завдяки їй дані і їх межі, в першу чергу, репрезентативність досліджуваної популяції і можливі джерела статистичних відхилень, а також доступність фінансових, технічних і людських ресурсів.

і) Наступні заходи

Концепція системи нагляду має включати опис заходів, що будуть прийняті на підставі даних, отриманих в ході нагляду.

2. Функціонування системи нагляду

а) Діагностичні дослідження

Показники чутливості та специфічності використовуваних досліджень, слід вказувати для цільових видів, а метод, що застосовується для оцінки цих значень, має бути прозорими відповідно вимог Посібника наземних тварин.

Зразки, від кількох тварин чи кількох одиниць, можуть бути об'єднані в пули для подальшого їх дослідження. Результати слід інтерпретувати, користуючись показниками чутливості та специфічності, які були визначені або розраховані для конкретного розміру пулу і обраного методу тестування.

б) Збір і управління даними

Успіх системи нагляду залежить від надійності процедури збору та управління даними. На цьому етапі можлива робота з документами в паперовій чи електронній формі. Навіть у тих випадках, коли дані збирають з якоюсь іншою метою, окрім конкретного дослідження (в ході реалізації заходів передбачених планами програм профілактики, інспектування переміщень тварин чи програм ліквідації хвороб), критично важливо стежити за узгодженістю і якістю збору даних і поданням звітів щодо подій у формі, зручній для подальшого їх аналізу. Комп'ютерні програми здатні забезпечити отримання даних із кількох баз для подальшого їх узагальнення та аналізу. Факторами, що впливають на якість зібраних даних є:

  • розподіл функцій та комунікація між тими, хто бере участь у формуванні та передачі даних з поля в централізоване місце; це потребує ефективної співпраці між усіма зацікавленими сторонами, такими як урядові та неурядові чи інші організації, особливо в відношенні даних, що стосуються диких тварин;
  • здатність системи обробки даних виявляти відсутні, суперечливі або неточні дані та вирішувати ці проблеми;
  • надійніше зберігання первинних даних, аніж компіляції зведених даних;
  • зведення до мінімуму числа помилок в процесі обробки і передачі даних.

3. Гарантія якості

Системи нагляду мають піддаватися періодичному аудиту, аби забезпечити функціонування всіх компонентів та перевіряємість і прозорість всіх процедур офіційного ветеринарного контролю для виявлення відхилень від тих процедур, що передбачені протоколом і вжиття заходів щодо виправлення виявлених порушень.

Стаття 1.4.4. Методи нагляду

Системи нагляду регулярно використовують дані, зібрані методами, заснованими на ймовірності чи неймовірності, окремо, або ж у поєднанні, використовуючи найрізноманітніші доступні джерела нагляду. Вони різняться за своїм основним призначенням та типом інформації про нагляд, яку вони здатні надати.

  1. Системи звітності про хвороби

Системи звітності про хвороби засновані на повідомленні Ветеринарному органу про подій, пов'язані зі здоров'ям тварин. Дані, отримані із систем звітування про хвороби, можуть використовуватися в поєднанні з іншими джерелами даних для обґрунтування тверджень про зоосанітарний статус, отримання даних для аналізу ризиків чи раннього виявлення та реагування. Ефективність лабораторних досліджень є важливою складовою системи звітності. Системи звітності, що опираються на лабораторне підтвердження підозрілих клінічних випадків, мають базуватися на високо-специфічних дослідженнях, згідно вимог Посібника наземних тварин.

​Кожного разу, коли відповідальність за повідомлення про хвороби виходить за межі компетенції Ветеринарного органу, наприклад, випадки зараження людей зоонозними інфекціями чи інвазіями серед диких тварин, слід забезпечити дієву комунікацію та обмін даними між Ветеринарним органом і іншими відповідними органами.

Методи спільного нагляду можуть бути корисними для збору епізоотологічних даних, в системах підтримання звітів про хвороби.

2. Обстеження

Крім загальних принципів, описаних в Статті 1.4.3., при плануванні досліджень, в ході їх проведення та аналізу результатів слід враховувати наступне.

Обстеження можуть проводитись для всієї цільової популяції (повне обстеження), так і вибірки з неї.

Джерела даних мають бути повністю описані та включати детальний опис стратегії відбору зразків, що використовується для вибору одиниць тестування. Також, слід враховувати, можливі статистичні відхилення від протоколу досліджень.

а) Протокол дослідження

Спочатку слід чітко визначити цільову та досліджувану популяції. Залежно від плану обстеження, для кожного етапу слід визначити відповідні одиниці вибірки.

Структура опитування залежатиме від знань про чисельність, структуру та поширення популяцій, епізоотологію інфекцій чи інвазій та наявні ресурси.

Відомостей про розмір, структуру та поширення популяцій диких тварин, досить часто не існує. Однак, їх слід оцінювати наскільки це можливо, ще до планування обстеження. В цьому випадку, для узагальнення та інтерпретації дані, такого типу, про популяції диких тварин рекомендується з'ясовувати у експертів. Історичні дані про популяції потребують постійного оновлення для актуалізації.

б) Вибірка

i) Мета

Метою вибірки із популяції є вибір підмножини одиниць, цікавих для мети дослідження та реальних умов, що склалися у даному довкіллі і визначаються системою виробництва, із тим, щоб дані, які будуть отримані в досліджуваній популяції, могли бути екстрапольовані на цільову популяцію.

Виокремлюючи одиниці в якійсь цільовій популяції, для забезпечення її репрезентативності слід використовувати імовірнісну (випадкову) вибірку.

Коли метою випадкової вибірки є досягнення максимальної імовірності виявлення інфекції чи інвазії, вибірку такого типу не можна визнавати репрезентативною для будь-якої цільової популяції.

Шляхом випадкової вибірки можливо досягти репрезентативності виключно за умови зіставлення факторів ризику, а саме зіставлення підкріпленого відповідними науковими доказами, з урахуванням відносної різниці між ризиком і співвідношенням досліджуваної субпопуляції і цільової популяції.

Метод вибірки, що застосовується, має бути прозорими на всіх етапах дослідження.

ii) Розмір вибірки

У дослідженнях, що проводяться для підтвердження наявності або відсутності інфекції чи інвазії, вибір методу, який використовується для розрахунку розміру вибірки залежить від розміру популяції, протоколу дослідження, визначеної превалентності, можливого групування в кластери заданого рівня довіри до результатів дослідження та ефективності застосовуваних тестувань.

Поряд із цим, у разі, коли дослідження проводиться з метою оцінити якийсь із параметрів (превалентність і т. ін.), Слід враховувати очікувану точність оцінки.

iii) Вибір зразка

  • Методи вибірки на основі ймовірності, такі як:
    • простий випадковий вибір;
    • кластерна вибірка;
    • пошаровий відбір одиниць вибірки;
    • систематична вибірка;
    • вибірка на основі ризику.
  • Методи випадкової вибірки залежно від:
    • зручності;
    • вибору експерта;
    • квоти;
    • ризиків.

3. Методи, засновані на оцінці ризику

Фокусування заходів нагляду на окремих субпопуляціях, в яких передбачається велика ймовірність занесення або виявлення інфекції чи інвазії, або через які вона може поширитися і завдати шкоди, сприяє ранньому виявленню інфекції чи інвазії, або ж навпаки, дозволяє довести її відсутність, а також актуалізувати заходи офіційного ветеринарного контролю і виміряти превалентність. Методи, засновані на оцінці ризику, можуть використовуватися, як для методів вибірки, що базуються на імовірностях, так і для збору даних. Слід оцінити ефект вибірки (тобто, вплив на ймовірність виявлення).

Методи, засновані на оцінці ризику, мають базуватися на оцінці ризику і застосовуватися для оптимізації використання процедур нагляду.

4. Перед- та післязабійний огляд

В ході післязабійного огляду тварин можливо отримані цінні для нагляду дані. На чутливість та специфічність перед- та післязабійних оглядів на бійнях для виявлення наявності визначених хвороб впливатимуть:

а) клінічні та патологічні ознаки;

б) рівень професійної підготовки, досвід і чисельність персоналу, який проводить огляди;

в) ступінь участі Компетентного органу в контролі перед- та післязабійних оглядів, включаючи системи звітування;

г) якість конструкції бійні, швидкість забійного конвеєра, достатність освітлення тощо; і

д) незалежність персоналу, який проводить огляди.

Перед- та післязабійні огляди на бійнях можуть забезпечити хороший рівень охоплення лише для певних вікових груп тварин та географічних районів. Результати нагляду перед- та післязабійних оглядів на бійнях мають очевидні відхилення, причиною яких є самі субпопуляції, оскільки на забій для масового споживання надходять виключно тварини однієї вікової групи, категорії чи класу тощо. Такі відхилення слід враховувати в ході аналізу даних по нагляду.

Цінність отримуваних даних, в ході перед- та післязабійних оглядів на бійнях, обумовлена ​​ефективністю системи простежуваності тварин, що дозволяє чітко визначати стадо і місце його походження.

​Післязабійний огляд, який проводиться в інших окрім бійні місцях (пункти оброблення туш домашніх чи добутих мисливським способом тварин), також дозволяє отримати цінні дані для нагляду.

5. Нагляд в індикаторних одиницях

Нагляд в індикаторних одиницях включає ідентифікацію та систематичне обстеження однієї чи кількох тварин, з відомим станом здоров'я та імунним статусом, у визначеному географічному розташуванні, для виявлення випадків занесення інфекції чи інвазії. Акцент на індикаторних одиницях дозволяє спрямовувати нагляд, враховуючи ризик занесення (або повторного занесення) інфекції чи інвазії, а також має низьку затратність та інші практичні переваги. Індикаторні одиниці дозволяють переконатися в відсутності хвороби, інфекції чи інвазії, або ж отримати дані про її поширеність.

6. Клінічний нагляд

Клінічний нагляд за тваринами на місцях - важливе джерело даних для нагляду. Чутливість і специфічність клінічного нагляду значною мірою залежать від критеріїв, що застосовуються для визначення підозрілого випадку. Порівняльний аналіз даних можливий виключно за умови, що поняття випадку чітко стандартизовано. Важливим також є поінформованість та підготовка потенційних спостерігачів на місцях, включаючи утримувачів тварин, щодо виявлення випадків і процедури сповіщення про результати нагляду. В ідеалі слід реєструвати, як кількість позитивних випадків, так і період нагляду.

7. Синдромний нагляд

Систематичний аналіз даних про здоров'я тварин і людей, включаючи показники захворюваності та смертності, записи щодо процесу виробництва та інші параметри, можуть бути сигналами, що свідчать про зміни у динаміці інфекцій чи інвазій.

8. Інші корисні для нагляду дані

а) Дані, отримані в ході реалізації програм офіційного ветеринарного контролю та планів оздоровлення.

Незважаючи на те, що програми офіційного ветеринарного контролю та плани оздоровлення спрямовані на контроль і ліквідацію окремих інфекцій та дезінвазій, вони можуть служити джерелом відомостей, придатних і для інших цілей нагляду.

б) Аналіз даних лабораторій

Аналіз результатів лабораторних досліджень може надавати корисні для нагляду дані, зокрема, щодо ретроспективних досліджень. Для збільшення охоплення системою нагляду слід інтегрувати джерела даних, із національних, акредитованих, університетських та приватних лабораторій.

Цінність аналізу даних із різних лабораторій залежить від наявності систем офіційного ветеринарного контролю якості та забезпечення якості, включаючи стандартизовані діагностичні процедури, протоколи, методи реєстрації та інтерпретації даних, а також механізми забезпечення простежуваності тварин до стада чи популяції або місцевості відбору зразків.

в) Колекції біологічних зразків

Колекції зразків складаються зі зразків, отриманих в ході репрезентативної вибірки, чи випадкового відбору. Колекції зразків можуть стати підмогою у ретроспективних дослідженнях, обґрунтуванні заявок на визнання історичної відсутності хвороби, інфекції чи інвазії, проведенні певних досліджень більш швидким чи менш витратним (в порівнянні з іншими) способом.

г) Дані по дикій фауні

Для цілей нагляду зразків від диких тварин можуть надходити від мисливців і ловців; відбиратись від трупів тварин, що загинули на автошляхах; відбиратись на ринках продажу дичини; відбиратись по ходу ветеринарно-санітарної експертизи добутих тварин; відбиратись по ходу дослідження випадків захворювання і загибелі тварин, про які повідомляє населення; надходити з центрів лікування диких тварин; а також надаватися біологами, що спеціалізуються на дикій фауні, місцевими співробітниками закладів, що займаються дикою фауною, сільгоспвиробниками, землевласниками, краєзнавцями та природоохоронними організаціями. Відомості про диких тварин (статистичні дані, динаміка популяцій, репродуктивний потенціал) можуть використовуватися в якості епізоотичних даних, аналогічно виробничим даним.

д) Дані про здоров'я населення

Дані про захворюваність населення стосовно зоонозних хвороб також можуть бути показником потенційної зміни зоосанітарного статусу територій. Ветеринарний орган має взаємодіяти з органами охорони здоров'я і вести постійний обмін інформацією стосовно систем нагляду.

е) Екологічні дані

Відповідні екологічні дані, такі як кількість опадів, температура, екстремальні кліматичні явища, наявність та велика кількість потенційних переносників, як описано в Главі 1.5., також слід інтегрувати в систему нагляду.

ж) Додаткові допоміжні дані, такі як:

i) епізоотичні дані про інфекції та інвазії, в тому числі їх поширеність в популяціях носіїв;

ii) інформація про переміщення тварин, в тому числі під час сезонного випасу та під час природної міграції диких тварин;

iii) переміщення під час торгівлі тваринами і продукцією тваринництва;

iv) нормативно-правові акти країни з охорони здоров’я тварин та інформація про їх відповідність та ефективність;

v) відомості про імпорт потенційно заражених матеріалів;

vi) біозахист на місцях; і

vii) ризик занесення інфекції чи інвазії.

9. Поєднання і трактування результатів нагляду

Залежно від мети нагляду поєднання кількох джерел даних може дати підказку щодо загальної чутливості системи і підвищити довіру до результатів. Методологія, що використовується для поєднання доказів з кількох джерел даних, має бути науково обґрунтованою та повністю прозорою, включаючи посилання на опубліковані матеріали.

Результати нагляду, отримані по одній і тій же країні, зоні чи компартменті, але у різний час, допоможе сформувати узагальнену базу даних про зоосанітарний статус. Повторні опитування також можуть бути проаналізовані для забезпечення еквівалентного рівня довіри.

Аналіз даних нагляду, що збираються періодично чи постійно, має, де це можливо, враховувати і час збору даних, із тим аби надати можливість врахувати мінімальні показники первинних даних. Чутливість та специфічність використовуваних тестів та повноту даних з кожного джерела також слід враховувати для остаточної загальної оцінки рівня довіри. Чутливість, специфічність і повнота даних з кожного джерела має прийматись до уваги на завершальному етапі оцінки сукупного рівня довіри, і поєднання даних, зібраних в різний час з кількох джерел, може сприяти еквівалентному рівню довіри.

Оцінюючи ефективність системи нагляду, за кількома джерелами, Ветеринарний орган має враховувати відносну частку кожного із компонентів нагляду в загальній чутливості, беручи до уваги головну мету кожної складової.

Результати системи ветеринарного нагляду можуть мати потенційні відхилення. Оцінюючи результати, слід подбати про виявлення потенційних відхилень, що мимоволі можуть призвести до перевищення чи недооцінки відповідних параметрів.

Стаття 1.4.5. Системи раннього виявлення

Сиситема раннього виявлення є важливою для своєчасного виявлення, повідомлення та інформування про ризик виникнення, занесення чи появи несподіваних хвороб, інфекцій та інвазій, та невід'ємною складовою у підготовці до надзвичайного стану. Вона має перебувати під контролем Ветеринарного органу та включати наступне:

  1. повноваження та вільний доступ Ветеринарної служби до цільових популяцій тварин;
  2. доступ до лабораторій, здатних діагностувати і диференціювати відповідні інфекції та інвазії;
  3. навчально-просвітницькі програми для ветеринарів, параветеринарних фахівців, власників або утримувачів тварин та інших осіб, які мають відношення до тварин, впродовж їх життєвого циклу (на фермі, де утримуються, під час транспортування та на бійнях), для виявлення та повідомлення про незвичайні випадки, пов’язані зі здоров’ям тварин;
  4. юридичні зобов'язання ветеринарів та інших відповідних зацікавлених сторін повідомляти про підозри та випадки хвороб включених до списку і несподівані хвороби в Ветеринарний орган і передавати опис помічених ними фактів;
  5. епізоотичні розслідування підозрілих випадків інфекцій та інвазій фахівцями Ветеринарної служби для їх підтвердження та отримання достовірних даних про поточний стан для планування подальших заходів.
    Кожне розслідування підозрілого випадку має завершуватися результатом (позитивним чи негативним). Критерії мають встановлюватися завчасно, для кожного випадку. Підтвердження може базуватись на результатах характерних клінічних та посмертних ознак, епізоотичних даних, результатах лабораторних досліджень чи їх поєднанні, відповідно до вимог Наземного кодексу та Посібника наземних тварин;
  6. ефективна система комунікації між Ветеринарним органом та відповідними зацікавленими сторонами;
  7. функціонування національної системи управління.

Стаття 1.4.6.Нагляд за відсутністю хвороби, інфекції чи інвазії

1. Докази статусу відсутності хвороби

Система нагляду, що запроваджена для доказу відсутності будь-якої інфекції чи інвазії, поряд із загальними принципами, визначеними в Статті 1.4.3., має відповідати нижченаведеним вимогам. Слід також враховувати комплекс наявних профілактичних заходів, в числі яких вакцинація, згідно з положеннями цієї Глави і Глави 4.18.

Під статусом відсутності інфекції чи інвазії слід розуміти відсутність хвороби, інфекції чи інвазії у будь-якій популяції тварин в країні, зоні чи компартменті. Оскільки, наукові методи не гарантують отримання абсолютної впевненості у відсутності інфекції чи інвазії. То, для підтвердження відсутності (за винятком історичної відсутності хвороби) варто надати достатні докази (на прийнятному рівні довіри), що інфекція чи інвазія даними патогеном, в разі його наявності, вражає певний відсоток особин, що не перевищує визначеного показника.

Виявлення інфекції чи інвазії незалежно від рівня превалентності в цільовій популяції автоматично анулює самопроголошення про відсутність хвороби, якщо інше не зазначено у відповідних Розділах Наземного кодексу.

Оцінювати, як позначається наявність інфекції чи інвазії серед диких тварин на статус домашніх тварин в країні чи зоні слід у залежності від конкретної ситуації, як це описано у відповідних Розділах Наземного кодексу.

Акумуляція достатнього обсягу епізоотичних даних, для демонстрації відсутності інфекції чи інвазії в популяціях диких тварин, може виявитися складною. В таких умовах для проведення оцінки слід використовувати будь-які доступні відомості. У разі наявності інфекції чи інвазії серед диких тварин, наслідки цього впливу на статус домашніх тварин в країні чи зоні потребують ретельної оцінки, з урахуванням обставин конкретної ситуації, як це зазначено у відповідних Розділах Наземного кодексу.

Чутливість нагляду можна підвищити за рахунок використання результатів, отриманих при зборі даних (імовірнісних чи випадкових) заснованих на обліку ризиків.

2. Вимоги щодо самопроголошення країни або зони вільними від інфекції чи інвазії

а) Передумови, якщо інше не зазначено у відповідних Главах Наземного кодексу:

i) інфекція чи інвазія підлягає обов'язковому самопроголошенню;

ii) діє система раннього виявлення у відношенні всіх сприйнятливих видів тварин;

iii) були вжиті заходи щодо запобігання занесенню інфекції чи інвазії, зокрема, ввезення та переміщення товарів в країну чи зону здійснювалось згідно вимог відповідних Глав Наземного кодексу;

iv) відсутні ознаки того, що інфекція чи інвазія наявна у диких тварин в країні чи зоні.

б) Статус історичної відсутності хвороби

Якщо інше не зазначено у відповідній Главі Наземного кодексу, країна або зона може бути визнана вільною від хвороби і без запровадження офіційної програми спеціального нагляду за відповідним патогеном, за умови, що:

i) принаймні за останні 10 років:

  • вакцинація проти хвороби не проводилася;
  • передумови, передбачені підпунктом а), виконуються;

ii) патоген здатний викликати клінічні ознаки або патологічні зміни у сприйнятливих тварин;

iii) впродовж принаймні 25 років не було випадків інфекції чи інвазії.

в) У випадках, коли історично відсутність хвороби довести неможливо:

i) програма спеціального нагляду за патогенами, застосовувалась, як описано в цій Главі та у відповідному Розділі Наземного кодексу, і не дозволила виявити випадків інфекції чи інвазії;

ii) передумови, передбачені в підпункті а), виконуються, принаймні, з того ж часу, як запроваджено спеціальний нагляд за патогенами.

3. Вимоги щодо самопроголошення компартменту вільного від інфекції чи інвазії

а) програма спеціального нагляду за патогенами, застосовувалась, як описано в цій Главі та у відповідному Розділі Наземного кодексу, і не дозволила виявити випадків інфекції чи інвазії;

б) передумови, передбачені в підпунктах 2 а) і) - ііі), виконуються, принаймні, з того ж часу, як запроваджено спеціальний нагляд за патогенами.

4. Рекомендації щодо збереження статусу вільного від хвороб, інфекцій чи інвазій

Якщо інше не зазначено у відповідній Главі Наземного кодексу, країна чи зона, що досягла звільнення відповідно до положень Наземного кодексу, може зберегти свій статус вільної від хвороби за умови, що:

а) інфекція чи інвазія - це хвороба включена до списку, про яку слід повідомляти;

б) діє система раннього виявлення для всіх сприйнятливих видів тварин;

в) вживаються заходи щодо запобігання занесенню інфекцій та інвазій;

г) проводиться спеціальний нагляд, що враховує ймовірність виникнення інфекції чи інвазії. Спеціальний нагляд не обов'язковий, якщо проводиться оцінка ризику, в якій приймають до уваги усі можливі способи занесення патогена, та існує ймовірність того, що патоген здатен викликати характерні клінічні ознаки та патологічні зміни в організмі сприйнятливих тварин;

д) відсутні ознаки циркуляції інфекції чи інвазії серед диких тварин.

Стаття 1.4.7. Нагляд за дотриманням програм боротьби з хворобами

Нагляд є важливою складовою програм боротьби з хворобами і може використовуватися для визначення локалізацій та поширеності інфекцій чи інвазій або інших важливих подій, пов’язаних зі здоров’ям. Він може бути використаний для оцінки прогресу та допомоги у прийнятті рішень щодо офіційного ветеринарного контролю конкретних інфекцій та дезінвазії.

Нагляд, що використовується для оцінки прогресу у контролі конкретних інфекцій та дезінвазії, має бути адаптований для збору даних по ряду показників, серед яких:

  1. поширеність або частота інфекцій чи інвазій;

  2. захворюваність та смертність;

  3. частота факторів ризику та їх кількісна оцінка;

  4. розподіл частоти результатів лабораторних досліджень;

  5. результати моніторингу після вакцинації;

  6. частота поширення інфекцій чи інвазій в дикій фауні.

Просторовий та часовий розподіл цих змінних та інших даних, таких як дані про дику фауну, охорону здоров’я та навколишнє середовище, як описано у пункті 8) Статті 1.4.4. може бути корисним при оцінці програм боротьби з хворобами.


NOTA BENE: ВПЕРШЕ СХВАЛЕНА У 2005 р, ВОСТАННЄ ЗМІНЕНА В 2021 р.


Глава 1.5. НАГЛЯД ЗА ЧЛЕНИСТОНОГИМИ ПЕРЕНОСНИКАМИ ХВОРОБ ТВАРИН

Стаття 1.5.1. Вступ

Хвороби, що передаються переносниками, набувають дедалі більшого економічного, санітарного і зоосанітарного значення для здоров'я людей і тварин.

Екологічні (включаючи кліматичні зміни), суспільні та економічні зміни здатні впливати на поширення та вплив цих хвороб.

Краще розуміння поширеності і динаміки популяцій переносників є ключовим елементом для їх оцінки та управління ризиками, пов’язаними з переносниками хвороб тварин і зоонозами.

У Наземному кодексі містяться рекомендації з нагляду за низкою хвороб цього типу, а також загальні положення про зоосанітарний нагляд.

Назріла необхідність доповнити загальні підходи до нагляду порадами щодо нагляду за переносниками. Цей розділ стосується лише нагляду за членистоногими переносниками.

Слід зазначити, що в рамках міжнародної торгівлі не існує жодних переконливих доказів залежності між наявністю переносників і зоосанітарним статусом країни або зони, а також доказів того, що очевидна відсутність переносників, сама по собі, не є достатнім доказом для визнання статусу вільної від хвороби у відношенні переносників.

Дерево прийняття рішень щодо нагляду за переносниками представлено на Схемі 1.

Стаття 1.5.2. Завдання

Метою цих рекомендацій є надання методів для:

  1. збору сучасних просторових і часових даних щодо локалізації, чисельності та поширення членистоногих переносників, здатних до перенесення хвороб списку МЕБ та несподіваних хвороб;
  2. нагляд за еволюцією і змінами у просторі та часі, поширенням і чисельністю членистоногих переносників;
  3. збір відповідних даних для інформування про ризик, оцінки ризику (включаючи обізнаність про переносників) та управління ризиками по хворобах, що передаються завдяки переносникам;
  4. виявлення наявності конкретних переносників або підтвердження їх відсутності;
  5. розуміння шляхів проникнення переносників і збудників, що передаються переносниками.

Стаття 1.5.3. Методологія відбору зразків

1. Планування відбору зразків:

а) Мета програми нагляду має бути визначена та заявлена ще ​​до початку планування біологічної безпеки.

б) Наявні історичні дані щодо переносника або хвороби у певній країні чи зоні мають бути зібрані та оцінені.

в) План відбору зразків має враховувати наступне:

i) біологію та екологію комах-переносників,

ii) наявність, поширення і чисельність популяції () тварин-носіїв патогена (-ів),

iii) екологічні, кліматичні, та еколого-топографічні дані, що мають значення для екології комах-переносників,

iv) необхідність оцінки ризику для визначення секторів, з найбільшим ризиком занесення комах-переносників, наявність яких у них малоймовірна.

г) Відбір зразків має бути спрямований на:

i) встановлення наявності або підтвердження відсутності переносників в даній країні чи зоні;

ii) визначення поширення переносників в даній країні чи зоні;

iii) збір додаткових даних щодо щільності переносників та просторової/часової мінливості (як, у короткостроковій, так і довготривалій перспективі);

iv) раннє виявлення переносників чи патогенів, що передаються комахами-переносниками у певних секторах, куди переносники чи збудники здатні проникнути та заселитись.

д) План відбору зразків слід розробляти таким чином, щоб можна було провести оцінку вище означених показників. При цьому варто врахувати наступне:

i) Загальний підхід, рекомендований щодо відбору зразків у вигляді триступеневої ієрархії:

  • відображення шарами, на основі екологічних критеріїв (де це можливо), побудована на оцінці ризику занесення переносника;
  • поділ шарів на просторові одиниці відбору зразків;
  • встановлення фактичних місць відбору зразків у межах вибраних просторових одиниць.

ii) За наявності ентомологічних, епізоотологічних та історичних даних та/чи експертних висновків, план відбору зразків може бути конкретизований та точніше спрямований шляхом визначення максимально однорідних, по відношенню до вже відомих факторів ризику, залежно від конкретної країни або зони, зокрема:

  • популяції домашніх та диких тварин-носіїв, яким віддають перевагу переносники;
  • наявність територій, придатних для проживання переносників;
  • кліматичні (і сезонні) коливання;
  • ензоотично та/або епізоотично вражені хворобою території;
  • території, де реєструвались випадки хвороб за участю переносників;
  • зони, прилеглі до територій, де реєструвались випадки хвороб за участю переносників чи інші території з високим ризиком занесення переносника, такі як порти тощо;
  • території, вільні від хвороби та переносника в останній час, як і в минулому;
  • кожний прошарок (або вся країна чи зони, за відсутності розшарування) має бути розділений на просторові одиниці вибірки, відповідно до стандартних методик, таких як мережева система (на зразок таблиці);
  • кількість і розмір одиниць просторової вибірки має бути визначена таким чином, щоб отримати якісну оцінку за показниками, означеними вище;
  • кількість та розташування фактичних місць відбору зразків в межах кожної просторової одиниці відбору зразків має бути визначено таким чином, щоб отримати якісну оцінку за показниками, означеними вище;
  • різні рівні щільності вибірки (об'єм просторової вибірки, кількість одиниць вибірки, кількість ділянок, відібраних усередині одиниць, і частота відбору зразків) можуть застосовуватися до різних шарів, на які поділена країна чи зона. Наприклад, більш інтенсивний відбір зразків може відображатись у шарах, де наявність переносника видається найбільш імовірною, на основі біологічних чи статистичних критеріїв.

2. Методи відбору зразків

Для вилову членистоногих переносників розроблено достатній арсенал методів відбору зразків, що відрізняться залежно від досліджуваної хвороби/переносника.

  1. Методи відбору зразків мають бути адаптовані до потреб, щоб забезпечити гарантований відлов конкретного переносника на прийнятному рівні довіри.
  2. Використовувані методи відбору зразків мають забезпечити відбір особин на різних стадіях розвитку (наприклад, яйця, личинки, німфи, дорослі особини) і в різних вікових категоріях, залежно від виду та мети нагляду. Тобто, якщо переносник вважається відсутнім, то методи відбору мають бути спрямовані на ті стадії розвитку, які найімовірніше можуть бути занесені чи легше виявляються. А, за наявності переносника, слід відбирати особин на тих стадіях еволюції, які необхідні для оцінки рівня їх виживання і динаміки популяції по відношенню до передачі хвороби.
  3. Залежно від стадії розвитку чи місця їх відлову (у певному середовищі чи у певних тварин-носіїв) можуть використовуватись різні методи відбору зразків для отримання зразків від одного виду-переносника. Метод відбору має відповідати конкретному виду та стадії розвитку переносника.

Методи відбору мають дозволяти збереження особин переносника, з тим щоб їх можна було ідентифікувати за морфологічними ознаками або шляхом використання молекулярних методів. Якщо мета відбору полягає у виявленні або виділенні одного чи кількох патогенів, слід дотримуватися конкретних протоколів, щоб бути впевненим, що зразки придатні для цих аналізів.

3. Управління даними, аналіз та інтерпретація

Управління даними та аналітичні методи мають відповідати положенням Глави 1.4.

Схема 1 Дерево прийняття рішень щодо нагляду за переносниками


NOTA BENE: ВПЕРШЕ СХВАЛЕНА У 2009 р, ВООСТАННЄ ЗМІНЕНА У 2010 р.


Глава 1.6. ПРОЦЕДУРИ ОФІЦІЙНОГО ВИЗНАННЯ СТАНУ ЗДОРОВ'Я ТВАРИН, СХВАЛЕННЯ ОФІЦІЙНОЇ ПРОГРАМИ КОНТРОЛЮ ТА ПУБЛІКАЦІЇ САМООГОЛОШЕННЯ СТАНУ ЗДОРОВ'Я ТВАРИН МЕБ

Стаття 1.6.1.

Заява про офіційне визнання стану здоров'я тварин та схвалення МЕБ офіційної програми контролю

Країна-учасниця може вимагати:

  1. офіційного визнання зоосанітарного статусу:

    • a) країни чи зони вільної від AЧК - Африканської чуми коней (AHS);

    • b) стан ризику країни чи зони ризику щодо ГЕ ВРХ - Губчастої енцефалопатії великої рогатої худоби (BSE);

    • c) країни чи зони вільної від КЧС - Класичної чуми свиней (CSF);

    • d) країни чи зони вільної від КПП ВРХ (CBPP);

    • e) країни чи зони вільної від Ящуру (FMD) із вакцинацією або без неї;

    • f) країни чи зони вільної від ЧДЖ - Чуми дрібних жуйних тварин (PPR);

  2. схвалення МЕБ:

МЕБ не надає офіційного визнання зоосанітарного статусу чи схвалення програми офіційного ветеринарного контролю за хворобами тварин, крім тих, що зазначені у пунктах 1 і 2 вище.

Країна-учасниця має надати документацію, що визначає відповідність їхніх ветеринарних служб положенням Глав 1.1., 1.4., 3.2., 3.3. та 4.4. Наземного кодексу, у відповідних випадках, а також з положеннями відповідних хвороб з конкретних Глав Наземного кодексу та Посібника наземних тварин.

Вимагаючи офіційного визнання зоосанітарного статусу, або схвалення МЕБ програми офіційного ветеринарного контролю, Країна-учасниця має дотримуватись Стандартних операційних процедур (доступних на веб-сайті МЕБ) та подати до МЕБ досьє, що містить інформацію, запитувану в наступних розділах (за потреби): 1.7. (для AЧК), 1,8. (для ГЕ ВРХ), 1.9. (для КЧС), 1.10. (для КПП ВРХ), 1.11. (для Ящуру) або 1.12. (для ЧДЖ).

Структура МЕБ для офіційного визнання зоосанітарного статусу, затвердження програм офіційного ветеринарного контролю та їх підтримки описана у відповідних Резолюціях, прийнятих Всесвітньою асамблеєю делегатів МЕБ.

Країни чи зони будуть включені до відповідних списків офіційного зоосанітарного статусу, або затверджені програми офіційного ветеринарного контролю лише після того, як представлені докази будуть прийняті Всесвітньою асамблеєю делегатів МЕБ.

Коли Країна-учасниця запитує офіційне визнання зоосанітарного статусу для зони, географічні кордони пропонованої зони мають бути чітко визначені. При подачі заяви про визнання вільної зони, яка примикає до іншої зони такого ж статусу, слід зазначити, чи буде нова зона об'єднана або збережена окремо. Якщо пропонована зона залишається окремою, необхідно надати детальну інформацію про контроль за переміщенням відповідних товарів між зонами, відповідно Глави 4.4.

Загальна мета схвалених МЕБ програми офіційного ветеринарного контролю полягає в тому, щоб Країни-учасниці поступово покращували стан здоров'я тварин на власній території і врешті-решт досягли офіційного визнання зоосанітарного статусу або в разі Сказу, опосередкованого собаками, заявили про себе, як про вільну країну чи зону. Програма офіційного ветеринарного контролю має бути застосовна до всієї країни, навіть якщо певні заходи спрямовані на певні зони.

Стаття 1.6.2.

Підтримка офіційного визнання стану здоров'я тварин і схвалення офіційної програми контролю з боку МЕБ

Збереження в списках країн і зон, що мають офіційний зоосанітарний статус, або країн, що мають схвалену програму офіційного ветеринарного контролю, потребує, щоб інформація у відповідних розділах представлялася повторно щорічно і щоб про зміни в епізоотичній ситуації чи інших значимих подіях повідомлялося в МЕБ відповідно до вимог Глави 1.1.

Недотримання вимог щодо підтримання зоосанітарного статусу призводить до припинення цього статусу. Впродовж 24 місяців після відсторонення, якщо інше не зазначено в розділі про конкретну хворобу, Країна-учасниця може подати заявку на відновлення раніше визнаного статусу відповідно до положень відповідної Глави, присвяченої конкретній хворобі. Якщо статус не був відновлений впродовж зазначеного періоду його призупинення, він анулюється, і Країна-учасниця має повторно подати заявку відповідно до процедури подачі заявки на офіційне визнання зоосанітарного статусу.

МЕБ може відкликати схвалення програми офіційного ветеринарного контролю, якщо є докази:

  • недотримання термінів або показників ефективності програми; або
  • значні проблеми з якістю ветеринарної служби, як описано в Розділі 3. Наземного кодексу; або
  • збільшення захворюваності чи поширення хвороби, яке не може бути вирішено програмою.

Стаття 1.6.3.

Публікація МЕБ декларації про стан здоров'я тварин в Країні-учасниці

Країна-учасниця може зробити самостійну заяву про відсутність внесеної до хвороб списку МЕБ чи іншої хвороби, інфекції чи інвазії тварин в країні, зоні чи компартменті. Країна-учасниця може проінформувати МЕБ про заявлений статус і запросити публікацію МЕБ самодекларації для інформування Країн-учасниць МЕБ.

Країна-учасниця, що запитує публікацію самодекларації, має слідувати Стандартній операційній процедурі (доступній на веб-сайті МЕБ) для подачі самодекларації про зоосанітарний статус і надати задокументовану інформацію про його відповідність відповідним Главам Наземного кодексу, включаючи:

Самодекларація може бути опублікована лише після отримання всієї наданої інформації та проведення адміністративної та технічної перевірки МЕБ. Публікація не означає схвалення заяви про визнання відсутності хвороб з боку МЕБ і не відображає офіційної позиції МЕБ. Відповідальність за точність інформації, що міститься в декларації, повністю лежить на делегатові МЕБ відповідної Країни-учасниці.

За винятком випадків, коли інше передбачено в Розділі, присвяченому хворобам списку МЕБ, спалах в Країні-учасниці, зоні чи компартменті, що має самопроголошений статус відсутності хвороб, призводить до втрати самопроголошеного статусу відсутності хвороб. Країна-учасниця, яка бажає відновити втрачений статус безкоштовного, повинна подати нове самостійне заяву відповідно до процедури, описаної в цій статті.

МЕБ не публікує самостійні декларації про хвороби списку МЕБ, викладені в параграфі 1 Статті 1.6.1.


NOTA BENE: ВПЕРШЕ СХВАЛЕНА У 2009 Р., ВОСТАННЄ ЗМІНЕНА В 2021 Р.


ПРОЦЕДУРА ПОДАННЯ ЗАЯВКИ НА ПУБЛІКАЦІЮ МЕБ САМОПРОГОЛОШЕННЯ ВІДСУТНОСТІ ХВОРОБИ

Лютий 2020

КОНТЕКСТ

МЕБ розробило стандартну операційну процедуру (СОП), щоб допомогти Учасникам у процедурі, що стосується офіційного визнання статусу для конкретної хвороби, офіційного визнання статусу ризику щодо Губчастої енцефалопатії великої рогатої худоби (ГЕ ВРХ) або для схвалення національної програми офіційного ветеринарного контролю. В даний час СОП застосовуються для офіційного визнання статусу хвороби по шести захворюваннях наземних тварин, що входять до хвороб списку МЕБ, а саме: Африканської чуми коней, Класичної чуми свиней, Заразної плевропневмонії великої рогатої худоби, Ящуру, Чуми дрібних жуйних тварин та статусу щодо ризику виникнення ГЕ ВРХ.

Однак, делегати МЕБ також мають можливість самостійно оголосити свою країну, зону чи компартмент на своїй території вільними від будь-яких хвороб. Якщо делегати вимагають цього, МЕБ пропонує опублікувати самопроголошення на своєму веб-сайті. Однак МЕБ не публікуватиме самопроголошення відсутності хвороб, щодо яких МЕБ запровадило спеціальну процедуру офіційного визнання статусу хвороби.

Стандартна операційна процедура публікації самопроголошення відсутності хвороб Учасниками

Опис/Сфера застосування:

Ця процедура описує процес підготовки, перегляд та публікації самопроголошення відсутності будь-якої хвороби (крім тих хвороб, для яких МЕБ запровадило спеціальну процедуру офіційного визнання статусу хвороби).

Процедура складається з чотирьох частин:

  • Частина А: Подання самопроголошення Учасником,
  • Частина B: Перегляд та публікація МЕБ самопроголошення, поданої Учасником
  • Частина С: Втрата самопроголошеного статусу щодо хвороби
  • Частина D: Відновлення самопроголошеного статусу щодо хвороби

Супутні документи:

Процес публікації самопроголошення - Вказівки (включені в цей документ)

Глава 1.6 Кодексу здоров’я наземних тварин.

Список скорочень:

Кодекси: Кодекс здоров’я наземних тварин та Кодекс здоров’я водних тварин

ВСХ: Відділ статусу хвороб МЕБ

ВВІАЗТ: Всесвітній відділ інформації та аналізу здоров’я тварин МЕБ

ВІСОЗТ: Всесвітня інформаційна система охорони здоров’я тварин МЕБ

ГД: Генеральний директор МЕБ

ЗГД: Заступник генерального директора МЕБ

 

Крок

Період

Відповідальна особа

Дія

Розділ в документі

ПОДАННЯ САМОПРОГОЛОШЕННЯ УЧАСНИКОМ (Розділ A Вказівок)

A-1.

 

Делегат

Надсилає самопроголошення до МЕБ однією з трьох офіційних мов МЕБ.

§ A Вказівок

B - ПЕРЕГЛЯД ТА ПУБЛІКАЦІЯ САМОПРОГОЛОШЕННЯ, ПОДАНОГО УЧАСНИКОМ (Розділ B Вказівок)

B-1.

Впродовж 24 годин після прийому (робочий час)

ВСХ

Повідомляє делегату про отримання.

§ B Вказівок

B-2.

24 години після відправлення документів

Делегат

Якщо повідомлення про підтвердження не надійшло, надсилає електронне повідомлення/лист до МЕБ, забезпечуючи отримання самопроголошення.

§ B Вказівок

B-3.

Впродовж 2 тижнів після підтвердження отримання

ВСХ

​Переглядає самопроголошення:

  • Якщо інформація відсутня, див. Крок B-4;
  • Якщо самопроголошення завершено, див. Крок B-5.

§ B Вказівок

B-4.

 

ВСХ

Надсилає електронний лист Делегату або контактній особі (призначеній Делегатом) із запитом на додаткову інформацію, роз’яснення та/або оновлення інформації в ВІСОЗТ впродовж певного терміну.

- Якщо інформація не надійшла, див. Крок B-4.2.

§ B Вказівок

B-4.1.

До відведеного терміну

Делегат/контактна особа

Надає МЕБ необхідну інформацію та/або змінений документ та/або інформацію в ВІСОЗТ

§ B Вказівок

B-4.2.

 

ВСХ

Відправляє нагадування Делегату або контактній особі про надання необхідної інформації.

Якщо зворотного зв’язку не буде отримано до терміну, встановленого у другому нагадуванні, процес публікації самопроголошення буде припинено.

 

B-5.

Після отримання повного самопроголошення чи додаткових документів

ВСХ

Складає і переглядає інформацію та коментарі і надає відредаговану версію самопроголошення.

Надсилає відредаговану версію самопроголошення Делегату чи контактній особі для заключної перевірки впродовж визначеного часу.

§ B Вказівок

B-6.

У встановлений термін

Делегат/контактна особа

​Переглядає відредаговану версію та:

  • Якщо є коментарі до самопроголошення, надсилає їх до ВСХ, див. Крок B7;
  • Якщо ні, див. Крок B-8.

§ B Вказівок

B-7.

 

ВСХ

Упорядковує коментарі, див. Крок B-5.

§ B Вказівок

B-8.

У встановлений термін

Делегат/контактна особа

Перевіряє та надсилає ВСХ відредаговану версію самопроголошення.

§ B Вказівок

B-9.

 

ЗГД

​Переглядає відредаговане самопроголошення до публікації та:

  • Якщо самопроголошення не є прийнятним для публікації, незважаючи на роз'яснення та додаткову інформацію, надану делегатом, див. Крок B-10
  • Якщо самопроголошення прийнятне для публікації, див. Крок B-11.

§ B Вказівок

B-10.

 

ГД

Надсилає лист із повідомленням Делегату про те, що самопроголошення не буде опубліковано, та вказує прогалини, які слід заповнити для будь-якого майбутнього самопроголошення (процедуру завершено).

§ B.2 Вказівок

B-11.

 

ВСХ

Перекладає та доопрацьовує версію, затверджену Делегатом

§ B.2 Вказівок

B-12.

 

ВСХ

Публікує самопроголошення на веб-сайті МЕБ.

§ B.2 Вказівок

B-13.

 

ВСХ

Надсилає електронний лист Делегатові/контактній особі, що підтверджує публікацію самопроголошення на веб-сайті МЕБ із зазначенням того, що перекладені версії стануть доступними після доопрацювання.

§ B.2 Вказівок

С - ВТРАТА САМОПРОГОЛОШЕНОГО СТАТУСУ ЩОДО ХВОРОБИ (Розділ C Вказівок)

C-1.

Впродовж 24 годин після спалаху

Делегат

Повідомляє про спалах () до МЕБ шляхом негайного повідомлення в ВІСОЗТ.

§ C Вказівок

C-2.

 

ВСХ

​Аналізує вплив зареєстрованого спалаху на самопроголошення статусу у відношенні хвороби:

  • Якщо зареєстрований спалах не впливає на самопроголошення, він залишається незмінним на веб-сайті МЕБ (процедуру завершено);
  • Якщо зареєстрований спалах впливає на самопроголошення, див. Кроки C-3 та C-4.

§ C Вказівок

 

 

C-3.   ВСХ Оновлює веб-сайт МЕБ, включаючи посилання на відповідне негайне повідомлення в ВІСОЗТ. § C Вказівок
C-4.   ВСХ Повідомляє Делегату про те, що це впливає на самопроголошення та про те, що запис на спеціальному веб-сайті МЕБ оновлено. § C Вказівок
D – ВІДНОВЛЕННЯ САМОПРОГОЛОШЕНОГО СТАТУСУ ЩОДО ХВОРОБИ (Розділ D Вказівок)
D-1.   Делегат Коли Учасник хоче опублікувати відновлене самопроголошення статусу у відношенні хвороби, він надсилає нове самопроголошення; коли інформація про умови відновлення самопроголошеного статусу у відношенні хвороби буде підтверджена, див. кроки В-1-В-13. § D Вказівок
Процес публікації самопроголошення статусу хвороби
A. Подання самопроголошення Учасником

1. Вступ

Плануючи самостійно оголосити країну, зону чи компартмент, вільними від певної хвороби, Делегат МЕБ має посилатися на положення Розділу, присвяченого конкретному захворюванню, в Кодексі здоров’я наземних тварин (Наземного кодексу) або у Кодексі здоров’я водних тварин (Водного кодексу). За відсутності конкретних вимог щодо позбавлення від певної хвороби слід застосовувати відповідні горизонтальні Глави Кодексів. Тому, для публікації власного самопроголошення мають надаватись відповідні документальні докази відповідності положенням відповідних Розділів Кодексів, щоб довести самопроголошення статусу хвороби та будь-яку двосторонню угоду з потенційним торговим партнером.

2. Структура самопроголошення

2.1 Зміст

Кожен документ про самопроголошення має містити наступне.

a. вступна частина включає

  • Офіційне звернення в МЕБ опублікувати самопроголошення;
  • Точне найменування хвороби, щодо якої заявляється статус (наприклад, Грип птахів високопатогенний чи Грип птахів; зараження вірусом Сказу чи Сказ, опосередкований собаками; зараження вірусом Некрозу інфекційного підшкірного та Некрозу гемопоетичного);
  • Посилання на відповідні Глави та Статті Наземного чи Водного кодексів;
  • Сфера самопроголошення з точки зору:
  • першого проголошення статусу хвороби (незалежно від того, чи це відбувається на основі історичної відсутності хвороби, згідно зі Статтями 1.4.6.)
  • географічних меж (тобто країна в цілому, одна чи кілька зон чи компартментів);
  • чи відновлення самопроголошеного статусу хвороби;
  • Дата початку проголошення статусу хвороби;
  • Заява про те, що Делегат бере на себе відповідальність за самопроголошення (Додаток I).
  1. наступна документована інформація, що підтверджує відповідність вимогам Наземного чи Водного кодексів; за відсутності конкретних вимог щодо позбавлення від цієї конкретної хвороби слід розглянути дотримання відповідних горизонтальних глав Кодексів.

b.1. Хвороби наземних тварин:

  • Докази того, що хвороба включена до списку хвороб, що підлягають повідомленню в країні;

Слід чітко посилатися на національне законодавство, нормативні акти та директиви Ветеринарного органу, стосовно цієї хвороби.

  • Історія відсутності або викорінення хвороби в країні, зоні чи компартменті:

У самопроголошенні має бути чітко зазначено, чи претендує країна на самопроголошення статусу хвороби вперше, чи це повернення втраченого статусу хвороби. Слід надати короткий опис історії хвороби, включаючи опис сприйнятливої популяції тварин в країні та дату останнього виникнення хвороби в країні, зоні чи компартменті. По можливості слід надавати карти.

За необхідності слід надати опис заходів, що завдяки офіційному ветеринарному контролю призвели до викорінення хвороби в країні, зоні чи компартменті.

Інформація, подана в самопроголошенні та через ВІСОЗТ (наприклад, дата та кількість повідомлених випадків/спалахів, заходи боротьби тощо), має бути узгодженою.

За необхідності слід зазначити, чи застосовували коли-небудь вакцину в країні, зоні чи компартменті для викорінення хвороби, щодо якої самопроголошено статус хвороби, та коли проводилася остання вакцинація.

Якщо щеплення все ще застосовується, то слід чітко визначити, за яких обставин, та як вони узгоджуються з положеннями Наземного кодексу та Посібника наземних тварин, і як враховуються ризики в рамках програм нагляду.

  • Спеціальний нагляд, включаючи систему раннього попередження за всіма відповідними видами в країні, зоні чи компартменті:

Слід надати вагомі докази того, що спеціальний нагляд відповідає положенням відповідних Статей окремих Глав Наземного кодексу щодо хвороб, включених до списку (тобто, хвороб списку МЕБ), чи Глави 1.4. (у тому числі щодо хвороб, що не ввійшли до списку), для обґрунтування самопроголошеного статусу хвороби. Нагляд, включаючи систему раннього попередження, має бути чітко описаний та підтверджений даними.

Самопроголошений статус хвороби, заснований на історичних фактах, також має відповідати положенням, викладеним у відповідному Розділі, присвяченому конкретним хворобам, або, за їх відсутності, самопроголошення має надавати докази того, що програма нагляду відповідає Статті 1.4.6. Наземного кодексу. Якщо офіційно не застосовувався спеціальний нагляд за патогенами, самопроголошення має бути обґрунтовано шляхом демонстрації відповідності відповідним положенням Статті 1.4.6. пункт 2, включаючи те, що патоген може спричиняти характерні клінічні чи патологічні ознаки в сприйнятливих тварин.

У разі самопроголошення відновлення статусу хвороби слід надати докази дотримання положень відповідних Статей щодо відновлення статусу хвороби, а також будь-які додаткові заходи нагляду чи спеціального нагляду, що були вжиті для офіційного ветеринарного контролю та викорінення спалаху.

  • Заходи, що проводяться для підтримання статусу хвороби в країні, зоні чи компартменті:

Слід надати докази того, що вимоги щодо збереження статусу хвороби виконуються відповідно до відповідних Розділів, що стосуються конкретних хвороб (включених до хвороб списку МЕБ). Наприклад, слід описати заходи, що проводяться для запобігання (повторному) занесенню хвороби в країну, зону чи компартмент.

b.2.Хвороби водних тварин:

  • Шляхи претендування на відсутність хвороб водних тварин:

Слід визначити шлях, за яким декларується статус хвороби (відповідно до Статті 1.4.6 Водного кодексу).

Докази того, що основні вимоги біозахисту були і виконуються, мають бути надані відповідно до визначень хвороби, а також системи раннього попередження та вимог щодо імпорту у Водному кодексі.

Слід надати докази спеціального нагляду, що підтверджують статус відсутності хвороби відповідно до вимог положень відповідних Статей окремих Розділів Водних Кодексу та Посібника (стосовно хвороб списку МЕБ), чи Глави 1.4. Водного кодексу (щодо хвороб, що не ввійшли до списку).

  • Заходи, що проводяться ​ для підтримання статусу відсутності хвороби:

Докази того, що вимоги щодо збереження статусу відсутності хвороби виконуються згідно Статті 1.4.7. та відповідних Розділів щодо конкретних хвороб (хвороб списку МЕБ).

  1. контактні дані (найменування (П.І.Б.), адреса електронної пошти та номери телефонів/факсів) технічного персоналу, який бере участь у підготовці документа про самопроголошення, та з ким контактувати, щодо запитань, що виникатимуть під час перевірки документа, зі сторони Учасника і без затримки;
  2. Самопроголошення має бути належним чином підписане представником Учасника МЕБ.

2.2 Формат самопроголошення

2.2.1. Розмір

Будь-яке самопроголошення має бути обмежене документом, що не перевищує 5 сторінок на хворобу у форматі А4, в один інтервал, шрифт Times New Roman розміром 10pt. Відповідні додатки можуть бути додані до основного документа і мають містити чіткі перехресні посилання. Заохочується посилання на більш детальну інформацію в підтримку самопроголошення, наприклад, на публікації в науковій літературі чи іншу інформацію на веб-сайті компетентного органу.​

2.2.2. Мова

Документи та будь-які додатки мають бути підготовлені однією з офіційних мов МЕБ (англійською, французькою чи іспанською).

2.2.3. Сумісність файлів

Для перегляду, редагування та перекладу самопроголошення має надаватися у форматі Word. Таблиці та графіки мають редагуватися та міститися в оригінальних файлах. Карти та інші зображення мають мати роздільну здатність не менше 300 dpi.

2.2.4. Формат передачі

Документи слід надсилати в електронному форматі до Відділу статусу хвороб МЕБ (використовуючи таку електронну адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.).

Примітка: Самопроголошення статусу відсутності хвороби відповідно до Кодексів не може бути опубліковане у ВІСОЗТ шляхом подання звіту в подальшому чи подання заключного звіту.​

B. Перегляд та публікація самопроголошення, поданого Учасником

1. Перегляд відділом статусу хвороб

Впродовж 24 годин з моменту отримання документа про самопроголошення, Відділ статусу хвороб МЕБ підтверджує отримання. Учасники, які не отримали жодного підтвердження про отримання впродовж 24 годин, мають перевірити в МЕБ, чи отримано самопроголошення.

Впродовж двох тижнів після підтвердження отримання, Відділ статусу хвороб МЕБ проводить аналіз документа про самопроголошення:

  • адміністративний перегляд, що передбачає перевірку відповідності структури досьє про самопроголошення СОП;
  • технічний перегляд на основі інформації, доступної в ВІСОЗТ, та відповідних вимог Наземного чи Водного кодексів МЕБ. Відділ статусу хвороб МЕБ не оцінює відповідність вимогам відповідних Розділів Кодексу, а натомість гарантує, що документ про самопроголошення включає інформацію, що відповідає вимогам, описаним у Кодексах, і необхідна будь-якій зацікавленій стороні для оцінки її відповідності.

За наявності прогалини в інформації, Відділу статусу хвороб МЕБ, можливо, доведеться зв’язатися з країною, надіславши електронний лист Делегатові чи призначеній контактній особі, щоб просити надати додаткову інформацію та роз’яснення до встановленого терміну.

Учасник має надати будь-яке роз'яснення чи додаткову інформацію впродовж визначеного часу. Щойно вся інформація стане доступною Відділу статусу хвороб МЕБ, він надішле відредаговану версію документа про самопроголошення Делегату чи призначеній контактній особі для перевірки.

Відділ статусу хвороб МЕБ надішле Делегату чи призначеній контактній особі до двох нагадувань про надання необхідної інформації впродовж визначеного часу. Якщо до кінцевого терміну, встановленого у другому нагадуванні, зворотного зв’язку не надійде, МЕБ вважатиме, що процес публікації самопроголошення припинено.

Учасник має підтвердити або надати коментарі щодо заключної версії самопроголошення МЕБ до зазначеного терміну, щоб продовжити кроки для публікації на веб-сайті МЕБ.

2. Публікація на веб-сайті МЕБ

Заключна версія документа про самопроголошення, затвердженого Учасником, розглядається заступником Генерального директора МЕБ до публікації на веб-сайті МЕБ. Потім документи про самопроголошення перекладаються іншими офіційними мовами МЕБ та завантажуються на веб-сайт МЕБ у відповідному розділі. Делегатам чи контактним особам надсилається підтвердження публікації відповідної заявленого самопроголошення.

Враховуючи, що переклад самопроголошення може зайняти певний час, щоб завершити його, щойно документ буде затверджений відповідним Учасником та розглянутий заступником Генерального директора МЕБ, якщо переклади не готові, самопроголошення буде негайно опубліковано мовою, що використовується для перевіреної версії.

МЕБ опублікує документ про самопроголошення, якщо він відповідає розділу А "Подання самопроголошень Учасниками" цієї процедури. Якщо самопроголошення не відповідає вимогам, незважаючи на роз'яснення та додаткову інформацію, надану Делегатом, МЕБ її не опублікує. Делегат отримає офіційний лист, підписаний Генеральним директором МЕБ із зазначенням прогалин, які слід заповнити для будь-якого майбутнього самопроголошення.

Публікація самопроголошення також буде опублікована в Бюлетені МЕБ для інформування всіх Учасників МЕБ.

C. Втрата самопроголошеного статусу відсутності хвороби

Про спалах в країні, зоні чи компартменті, що має самопроголошений статус відсутності хвороби, слід повідомити МЕБ шляхом негайного повідомлення в ВІСОЗТ. Всесвітній відділ інформації та аналізу здоров’я тварин МЕБ та Відділ статусу хвороб МЕБ щодня комунікують з метою виявлення всіх повідомлень, що здатні вплинути на самопроголошення статусу відсутності хвороби.

Будь-яка втрата самопроголошеного статусу відсутності хвороби повідомляється Учаснику та відображається на веб-сайті МЕБ, у тому числі за допомогою посилання на повідомлення ВІСОЗТ.

D. Відновлення самопроголошеного статусу відсутності хвороби

Делегат від зацікавленого Учасника, який бажає повернути втрачене самопроголошення статусу відсутності хвороби, має подати до МЕБ новий документ про самопроголошення (Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.), в якому представлено документальні докази того, що країна, зона чи компартмент відновили самопроголошений статус відсутності хвороби, згідно до відповідних положень Наземного чи Водного кодексів, дотримуючись кроків для самопроголошення статусу відсутності хвороби вперше.


Додаток I

Заява, яка має бути долучена до документа про самопроголошення.

Я, що нижче підписався (-лась),

Делегат

Всесвітньої організації з охорони здоров'я тварин (МЕБ), беру на себе відповідальність за самопроголошення у відношенні статусу відсутності

..………………..........................……….............................…..........................……............

........................................................................................................................ (хвороби)

ЗАМОВЛЕННЯ

Після проведення адміністративного та технічного перегляду самопроголошення щодо статусу країни, зони чи компартменту, щодо відсутності хвороби ("статус відсутності хвороби"), як це описано у стандартній операційній процедурі самопроголошення, МЕБ резервує право публікувати чи ні самопроголошення на своєму веб-сайті. На це рішення або звернення у будь-який спосіб не може бути подано апеляцію.

Публікація МЕБ самопроголошення на своєму веб-сайті не відображає офіційної позиції МЕБ. Відповідальність за інформацію, що міститься у самопроголошенні, повністю покладається на Делегата МЕБ відповідного Учасника.

Ні МЕБ, а ні будь-яка інша особа, яка діє від його імені, не можуть нести відповідальність за:

  1. Будь-які помилки, неточності чи упущення у змісті самопроголошення,
  2. Використання інформації, що міститься у самопроголошенні;
  3. Будь-які прямі чи непрямі або пов’язані з цим наслідки, будь-якого характеру, що виникатимуть внаслідок використання інформації, розміщеної в самопроголошенні.

 

Створено ……. /……../………….

Підпис Делегата: ........................


Публікація СОП самопроголошення версія 1.3, затверджена 18 лютого 2020 року


Глава 3.2. ЯКІСТЬ ВЕТЕРИНАРНИХ СЛУЖБ

Стаття 3.2.1. Загальні міркування

Якість Ветеринарних служб залежить від етичних, організаційних, законодавчих та технічних факторів.

Відповідність стандартам якості має вирішальне значення для Ветеринарних служб у досягненні їхньої мети щодо здоров'я тварин, їх добробуту та здоров'я населення, а також для встановлення та підтримки довіри до міжнародної торгівлі.

Ветеринарні служби мають відповідати основним принципам роботи, зазначеним у Статті 3.2.2. незалежно від політичного, економічного чи соціального становища своєї країни.

Ключові складові Ветеринарної служби країни представлені у Статтях 3.2.3. до 3.2.12. Чотири компоненти зосереджені на аспектах управління: політика та управління, персонал та ресурси, ветеринарна професія та зацікавлені сторони; і шість компонентів зосереджені на технічних аспектах: здоров'я тварин, безпека харчових продуктів тваринництва, ветеринарні лікарські засоби, лабораторії, добробут тварин та міжнародна торгівля.

Цю Главу слід читати разом з іншими Главами Наземного кодексу, відповідними Главами Посібника наземних тварин щодо якості лабораторій, діагностики та вакцин, а також відповідними текстами Кодексу Аліментаріус.

Стаття 3.2.2. Основні принципи роботи

Ветеринарні служби мають дотримуватись наступних взаємопов’язаних принципів для забезпечення якості своєї діяльності.

  1. Професійне судження

    Персонал зобов'язаний мати відповідну кваліфікацію, знання та досвід, щоб компетентно приймати обґрунтовані професійні судження.

  2. Незалежність та об’єктивність

    Слід подбати про те, щоб персонал був вільним від будь-якого надмірного комерційного, фінансового, ієрархічного, політичного чи іншого тиску, що здатен негативно вплинути на їхні судження чи рішення. Ветеринарні служби мають, в усі часи, діяти об'єктивно.

  3. Неупередженість

    Ветеринарні служби мають бути неупередженими. Зокрема, усі сторони, на які впливає їх діяльність, мають право очікувати, що їх послуги будуть надані розумно та без дискримінації.

  4. Цілісність

    Ветеринарні служби мають підтримувати стабільно високий рівень доброчесності. Будь-яке шахрайство, корупцію чи фальсифікацію слід виявляти та усувати.

  5. Прозорість

    Ветеринарні служби мають бути максимально прозорими у всій своїй управлінській та технічній діяльності, включаючи, але не обмежуючись цим, звітність про хвороби, прийняття політичних та програмних рішень, людські ресурси та фінансові питання.

  6. Наукова основа

    Ветеринарні служби мають розвивати та здійснювати свою діяльність на науковій основі, включаючи відповідні дані з таких сфер, як аналіз ризиків, епідеміологія, економіка та суспільствознавство.

  7. Міжгалузева співпраця

    Ветеринарні служби мають працювати спільно, в тому числі через підхід «Єдине здоров'я», обмінюючись професійними знаннями та досвідом з усіма відповідними секторами та суб’єктами, одночасно оптимізуючи використання ресурсів.

Стаття 3.2.3. Політика та управління

Ветеринарні служби мають мати керівництво, організаційну структуру та системи управління для розробки, впровадження та оновлення політики, ветеринарного законодавства та програм, що включають аналіз ризиків та епізоотологічні, економічні та суспільно-наукові принципи. Прийняття рішень Ветеринарними службами має бути вільним від зайвого фінансового, політичного та іншого ненаукового впливу.

Ветеринарні служби мають координувати свої дії з іншими державними органами, а також активно співпрацювати на міжнародному рівні взаємодіючи з МЕБ та іншими відповідними регіональними та міжнародними організаціями.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. всеосяжне національне ветеринарне законодавство, відповідно Глави 3.4., що регулярно оновлюється із посиланнями на зміну міжнародних стандартів та нові наукові дані;

  2. впровадження ветеринарного законодавства за допомогою програми комунікацій та інформування, а також офіційної, документально підтвердженої діяльності з перевірки та дотримання вимог;

  3. здатність проводити аналіз ризиків, аналіз витрат та вигод для визначення, перегляду, адаптації та використання ресурсної політики і програм;

  4. політики або програми, що як слід задокументовані, забезпечені ресурсами та підтримуються і належним чином переглядаються та оновлюються для підвищення їх ефективності і результативності у вирішенні виникаючих проблем;

  5. системи управління якістю з політикою якості, процедурами та документацією, придатною для функціонування Ветеринарних служб, включаючи процедури обміну інформацією, скарг та оскаржень і внутрішніх аудитів;

  6. системи управління інформацією по збору даних для моніторингу і оцінки політики функціонування Ветеринарних служб та аналізу ризиків;

  7. організаційні структури з визначеними ролями та відповідальністю для ефективної внутрішньої координації діяльності від центрального до польового рівнів (командний ланцюг), що, періодично чи за потреби, переглядаються та оновлюються;

  8. офіційні механізми зовнішньої координації, з чітко описаними процедурами чи угодами щодо діяльності (включаючи механізми готовності та реагування) між Ветеринарними органами, Компетентними органами, іншими відповідними державними органами та зацікавленими сторонами, що включають підхід «Єдине здоров'я»;

  9. належний рівень офіційного представництва на міжнародних багатосторонніх форумах, що включає консультації із зацікавленими сторонами, активну участь та обмін інформацією, а також подальші дії щодо результатів засідань.

Стаття 3.2.4. Персонал та ресурси

Ветеринарні служби мають бути належним чином укомплектовані персоналом, включаючи ветеринарів, параветеринарних фахівців та інший персонал, з відповідними компетенціями, отриманими шляхом початкової та безперервної освіти, що дозволяє ефективно реагувати та виконувати необхідні функції.

Ветеринарні служби мають бути функціональними та мати належне забезпечення фізичними ресурсами, відповідні оперативні ресурси для їх поточної та запланованої діяльності, з доступом до ресурсів для ефективного реагування на надзвичайні події чи нові виникаючі проблеми.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. ядро штатних працівників державної служби, включаючи достатню кількість кваліфікованих ветеринарів та параветеринарних фахівців;

  2. офіційні, покрокові, на основі заслуг, процедури найму та просування по службі;

  3. посадові інструкції, офіційні процедури оцінки діяльності та управління, що визначені та впроваджуються, для ветеринарів, параветеринарних фахівців та іншого персоналу;

  4. достатню і регулярну для мінімізації ризику конфлікту інтересів та збереження незалежності оплату праці персоналу;

  5. стандартизовані та достатні для виконання відповідної діяльності Ветеринарних служб - освіта, знання, навички та практика ветеринарів і параветеринарних фахівців;

  6. належний контроль ветеринарами - параветеринарних фахівців;

  7. доступ всього персоналу до професійного розвитку, включаючи програми безперервної освіти, які, за потреби, переглядаються та оновлюються;

  8. визначені процедури доступу Ветеринарних служб до персоналу та інших ресурсів, включаючи надзвичайні події;

  9. доступ до відповідних фізичних ресурсів на всіх рівнях (національному, державному/провінційному та місцевому), включаючи, але не обмежуючись цим, функціональні будівлі, меблі, обладнання, засоби зв’язку, інформаційні технології, транспорт та холодовий ланцюг, що, за потреби, підтримуються та поновлюються;

  10. доступ до достатньої кількості оперативних ресурсів для запланованої та повсякденної діяльності, а також для нових чи розширених заходів, включаючи, але не обмежуючись цим, договори, паливо, добові, вакцини, діагностичні реактиви, засоби індивідуального захисту та інші витратні матеріали.

Стаття 3.2.5. Професія ветеринара

Ветеринари та параветеринарні фахівці є невід'ємною складовою Ветеринарних служб, як у складі державних органів, так і приватних постачальників послуг.

Статутний ветеринарний орган має регулювати діяльність ветеринарів та параветеринарних фахівців, ефективно і самостійно підтримувати освітні та професійні стандарти, що стосуються їх ролі, включаючи офіційні завдання, ветеринарні клінічні послуги та інші ветеринарні завдання відповідно. Мають бути запроваджені механізми координації між Ветеринарним органом, Статутним ветеринарним органом та ветеринарними навчальними закладами.

МЕБ підготувало керівні принципи щодо очікуваної компетенції для ветеринарів та параветеринарних фахівців, а також настанови щодо навчальних програм, необхідних для надання цих компетенцій (ветеринарна освіта, базовий план підготовки ветеринарів).

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. Існування незалежного Статутного ветеринарного органу, що несе юридичну відповідальність та має належні ресурси для:

  2. Незалежність Статутного ветеринарного органу забезпечується прозорими механізмами управління та фінансування, включаючи виборну, представницьку раду чи еквівалент та фінансові механізми для збору та управління реєстраційними внесками.

  3. Доступні якісні ветеринарні клінічні та розширені послуги для задоволення потреб власників тварин, включаючи забезпечення поінформованості та доступ до достовірної діагностики, лікування хвороб і травм тварин.

Стаття 3.2.6. Зацікавлені сторони

Ряд осіб та організацій зацікавлені в діяльності Ветеринарних служб або стурбовані ними, наприклад, тваринники, переробники, продавці, виробники кормів, менеджери дикої фауни, дослідники, приватні ветеринари та параветеринарні фахівці, а також відповідні неурядові (громадські) організації та широкий загал громадян.

Ветеринарні служби мають ефективно, прозоро та своєчасно комунікувати з цими зацікавленими сторонами щодо діяльності та розвитку Ветеринарної служби в галузі охорони здоров'я тварин, добробуту тварин та охорони здоров'я ветеринарів. Вони також мають консультуватися з відповідними зацікавленими сторонами щодо ефективності політики та програм Ветеринарної служби, залучаючи механізми активного пошуку зацікавлених сторін для їх розгляду та реалізації.

Компетентні органи мають бути наділені повноваженнями та мати можливості, де це доречно, розвивати чи брати участь у державно-приватних партнерствах для досягнення результатів у сфері охорони здоров’я тварин, добробуту тварин та здоров’я населення. Тобто:

  • акредитувати, уповноважувати або делегувати приватний сектор;

  • розробляти або брати участь у спільних з виробниками чи іншими зацікавленими сторонами програмах.

МЕБ підготувало керівні принципи, як для державного, так і для приватного секторів, щоб допомогти пропагувати, розвивати та впроваджувати державно-приватні партнерства у ветеринарній сфері.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. належне управління, що стосується залучення всіх зацікавлених сторін, для забезпечення дотримання Статті 3.2.2., включаючи прозорість і ефективний моніторинг та оцінку;

  2. постійну, цілеспрямовану та ефективну комунікацію з зацікавленими сторонами, відповідно Главі 3.5.;

  3. механізми консультацій, включаючи письмові запрошення, зустрічі та семінари-практикуми з представниками неурядових зацікавлених сторін, при цьому результати консультацій документуються та належним чином враховуються;

  4. державно-приватне партнерство у формі офіційного делегування або спільних програм, що мають юридичні повноваження, офіційні угоди та задокументовані процедури, відповідно Главі 3.4.

Стаття 3.2.7. Здоров’я тварин

Ветеринарні служби мають організовувати і впроваджувати програми для запобігання, нагляду, офіційного ветеринарного контролю та викорінення хвороб тварин, у тому числі шляхом ідентифікації та простежуваності тварин, для контролю за їх переміщеннями.

Ветеринарні служби мають організовувати і впроваджувати ефективні системи нагляду за здоров'ям тварин та бути готовими ефективно реагувати на надзвичайні події та санітарні ситуації.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. ефективний нагляд, для раннього виявлення, моніторингу та повідомлення про відомі та несподівані хвороби тварин, включаючи дику фауну, через відповідну польову мережу установ охорони здоров’я тварин, з використанням лабораторних підтверджень та епізоотологічних досліджень хвороб, з оперативною і прозорою технологією звітності та аналізу даних відповідно до відповідних Глав, включаючи Глави 1.1., 1.2., 1.3., 1.4. та 1.5.;

  2. оновлений перелік хвороб включених до списку, що включає відповідні хвороби включені до списку;

  3. використання офіційних процедур для самодекларування та офіційного визнання МЕБ як для програм боротьби зі захворюваннями, так і для боротьби з ними, відповідно Главі 1.6.;

  4. управління надзвичайними ситуаціями, включаючи планування готовності та реагування, правову базу та доступ до людських, фізичних та фінансових ресурсів для швидкого реагування на надзвичайні події та санітарні ситуації у добре скоординованому порядку, у тому числі для утилізації та дезінфекції, відповідно Статей 4.13. та 4.14.;

  5. програми офіційного ветеринарного контролю за пріоритетними хворобами з науковою та оцінкою ризиків їх ефективності та ефективності відповідно до відповідних Розділів Наземного кодексу;

  6. програма управління ризиками для здоров'я тварин, спричиненими зародковою плазмою, включаючи збір, обробку та розповсюдження сперми, овоцитів та ембріонів відповідно до відповідних Глав у Розділі 4.;

  7. програма офіційного ветеринарного контролю хвороб бджіл, відповідно Статті 4.15.;

  8. програма управління ризиками для здоров'я тварин та громадського здоров'я, що надходять від кормів для тварин, включаючи згодовування тваринних матеріалів чутливим тваринам, відповідно Главі 6.4.;

  9. система для ідентифікації тварин, простежуваності тварин і регулювання переміщень у конкретних популяціях тварин, як це потрібно для відстеження хвороб чи управління, відповідно Глав 4.1. та 4.2.

Стаття 3.2.8. Безпека харчових продуктів тваринництва

Ветеринарні служби мають сприяти забезпеченню безпеки харчових продуктів тваринного походження для внутрішнього та експортного ринків, як частини системи безпеки харчових продуктів, за умови ефективної координації офіційного ветеринарного контролю між відповідними Компетентними органами.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. регулювання, перевірка, дозвіл, нагляд та аудит підприємств і процесів виробництва та переробки харчових продуктів тваринного походження (забій; огляд; переробка молочних продуктів, яєць, меду та інших продуктів тваринного походження) для експорту, національних та місцевих ринків, включаючи інспекцію, відбір проб та випробування продукції, відповідно Глав 6.1. та 6.2.;

  2. впровадження процедур передзабійного та післязабійного огляду на забійних підприємствах, включаючи забій, пов'язаний з ринками живих тварин, включаючи аналіз ризику та принципи аналізу небезпек на критичних пунктах контролю (НАССР), ветеринарний нагляд, незалежну перевірку та збір інформації, що стосується хвороб тварин, включаючи зоонози, відповідно Главам 6.2. та 6.3.. та відповідним текстам Кодексу Аліментаріус;

  3. регулювання та впровадження офіційного ветеринарного контролю за безпекою кормів для тварин, що охоплює переробку, обробку, зберігання, розповсюдження та використання, як комерційних кормів, так і кормових інгредієнтів, що виробляються на фермах, включаючи такі ризики, як мікробне, фізичне, хімічне та токсичне зараження;

  4. програма моніторингу залишків ветеринарних лікарських засобів (наприклад, протимікробних та гормонів), хімічних речовин, пестицидів, радіонуклідів, важких металів тощо та здатність належним чином реагувати на несприятливі результати;

  5. ідентифікація та відстеження продуктів тваринного походження для цілей безпеки харчових продуктів, здоров'я тварин та торгівлі, відповідно Главі 6.2.;

  6. процедури виправних дій та пропорційних і стримувальних санкцій у відповідь на невиконання нормативних актів щодо пом'якшення ризиків для безпеки харчових продуктів тваринного походження для експорту чи внутрішніх ринків, відповідно Статті 6.2.3.;

  7. планування готовності та реагування для управління інцидентами безпеки харчових продуктів та кормів тваринного походження.

Стаття 3.2.9. Ветеринарні лікарські засоби

Ветеринарні служби мають регулювати всі ветеринарні лікарські засоби, такі як ветеринарні ліки, біопрепарати та лікувальні корми, для забезпечення їх якості і безпеки, а також їх відповідального та розумного використання, включаючи моніторинг використання протимікробних засобів та стійкість до протимікробних засобів і мінімізацію пов'язаних ризиків.

Цю статтю слід читати разом з Посібником наземних тварин, що містить стандарти для виробництва та офіційного ветеринарного контролю вакцин та інших біопрепаратів.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. ефективний регуляторний та адміністративний контроль, відповідно Статті 3.4.11., включаючи програми зв’язку та відповідність для:

    1. дозволів на продаж ветеринарних лікарських засобів, включаючи реєстрацію, імпорт, виробництво, офіційний ветеринарний контроль якості та зменшення ризику незаконного імпорту;

    2. відповідального та розумного використання ветеринарних лікарських засобів, включаючи маркування, розповсюдження, продаж, відпуск, рецепт, введення та належну безпечну утилізацію цих продуктів;

  2. управління ризиками та інформування про ризик, щодо застосування протимікробних препаратів та стійкості до них, на основі оцінки ризику. Це включає нагляд та офіційний ветеринарний контроль за використанням протимікробних засобів, а також розвиток та поширення стійких до протимікробних засобів збудників хвороб у тваринництві та харчових продуктах тваринного походження. Це слід координувати, використовуючи підхід «Єдине здоров'я» та відповідність Статті 3.4. і Розділу 6.

Стаття 3.2.10. Лабораторії

Ветеринарні служби зобов'язані мати доступ до якісної лабораторної діагностики через стійку мережу лабораторій, здатну точно ідентифікувати та повідомляти про інфекції та інвазії чи інші відповідні небезпеки.

Ветеринарні служби потребують лабораторних послуг для таких цілей, як раннє виявлення, вимірювання поширеності та прогресу захворювання з контролем, оцінки якості та ефективності ветеринарних лікарських засобів, впровадження нагляду за стійкістю до протимікробних засобів, оцінки безпеки харчових продуктів і кормів та підтримка міжнародної торгівлі (наприклад, демонстрації стану добробуту тварин), а також для відповідних досліджень. До складу лабораторних служб входять офіційні державні лабораторії та інші лабораторії, уповноважені Компетентними органами на проведення офіційних випробувань, включаючи приватні лабораторії та лабораторії за кордоном.

Цю Статтю слід читати разом з Посібником наземних тварин, що містить стандарти лабораторної діагностики для всіх хвороб списку МЕБ, а також кількох інших хвороб глобального значення.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. доступ до лабораторної діагностики, що задовольняє потреби Ветеринарних служб, і яка є ефективною та стійкою, з відповідною пропускною здатністю зразків, відповідно Посібника наземних тварин;

  2. доступ до затверджених лабораторій, таких як національні, регіональні та міжнародні референтні лабораторії, для отримання чи підтвердження правильного діагнозу хвороб включених до списку, та для дослідження несподіваних хвороб чи небезпек відповідно Посібника наземних тварин;

  3. належні рівні лабораторної біобезпеки та біозахисту;

  4. офіційні системи управління якістю лабораторій та програми перевірки кваліфікації, відповідно Посібника наземних тварин.

Стаття 3.2.11. Добробут тварин

Ветеринарні служби мають впроваджувати політику, ветеринарне законодавство та програми, відповідно Розділу 7.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. програми простежуваності тварин, підкріплені відповідним ветеринарним законодавством, з відповідними поінформованими зацікавленими сторонами, громадськістю та інспекційною діяльністю;

  2. комунікацію, консультації та координацію із зацікавленими сторонами.

Стаття 3.2.12. Міжнародна торгівля

Завдяки реалізації стандартів МЕБ, Ветеринарні служби відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки міжнародної торгівлі товарами і ветеринарними лікарськими засобами, уникаючи невиправданих бар'єрів.

Ветеринарні служби мають впроваджувати заходи щодо імпорту та експорту, що ґрунтуються на оцінці ризику, дотримуючись відповідних положень Наземного кодексу та відповідно Главі 5.3. Якість Ветеринарних служб має важливе значення для визнання та довіри цих заходів.

Цей компонент має містити наступні специфічні елементи:

  1. санітарні заходи, розроблені та впроваджені, відповідно Главі 2.1. та інших відповідних Глав Наземного кодексу;

  2. ефективне впровадження офіційного ветеринарного контролю для запобігання проникненню хвороб та інших небезпек шляхом ефективної прикордонної інспекції та карантинних операцій, відповідно Главі 5.6.;

  3. ефективне застосування відповідних заходів щодо добробуту тварин під час та перед відправленням на експорт, під час транзиту через країну та після прибуття для імпорту, відповідно Главам 5.4., 5.5. та 5.7.;

  4. ефективна розробка та впровадження міжнародної ветеринарної сертифікації для тварин, продуктів тваринного походження, послуг та процесів на експорт відповідно до їх мандату та вимог до Країни-імпортера і відповідних Глав у Розділі 5;

  5. ефективна розробка, впровадження і підтримка еквівалентності та інших видів санітарних угод з торговими партнерами, де це можливо, у співпраці з національними зацікавленими сторонами, відповідно Главі 5.3.;

  6. регулярне та своєчасне офіційне повідомлення МЕБ, Всесвітньої організації торгівлі, торгових партнерів та інших відповідних організацій про зміни статусу щодо хвороб тварин, норм і санітарних заходів та систем відповідно до процедур, встановлених цими організаціями, включаючи Глави 1.1. та 1.3.;

  7. у відповідних випадках, ефективне впровадження та підтримання зон і компартментів чи інших субпопуляцій з хорошим станом здоров’я для цілей торгівлі, у співпраці з виробниками і іншими зацікавленими сторонами, та відповідно до відповідних Розділів 4. та 5;

  8. активна участь у процесах встановлення стандартів МЕБ та Кодексу Аліментаріус.


NOTA BENE: вперше прийнятий у 1998 році; Останнє оновлення, прийняте у 2021 році.


Глава 3.5. КОМУНІКАЦІЯ

Стаття 3.5.1. Загальні міркування

Під комунікацією зазвичай розуміють обмін інформацією між різними окремими, інституційними та громадськими групами з метою інформування, спрямування та заохочення до дій. Мистецтво комунікації та його прийоми полягають в адаптації повідомлень відповідно до ситуацій, мети та цільової аудиторії.

Важливо визнати комунікацію дисципліною в рамках ветеринарних служб та інтегрувати її у структуру, щоб забезпечити належне функціонування цих ветеринарних служб. Інтеграція ветеринарних наук та навичок спілкування є необхідною для ефективної комунікації.

Комунікація має бути невід’ємною частиною діяльності всіх ланок ветеринарної служби, у тому числі і в сфері охорони здоров’я тварин (нагляд, раннє виявлення та швидке реагування, а також профілактика та контроль), добробут тварин, здоров’я населення (безпека харчових продуктів та зоонози) та ветеринарна медицина.

Метою цього розділу, присвяченого комунікації в рамках ветеринарних служб, є надання вказівок щодо розробки системи зв'язку, стратегічних та оперативних планів зв'язку та інструментів, призначених для оцінки якості цих елементів.

Стаття 3.5.2. Принципи комунікації

  1. Ветеринарні служби зобов’язані мати повноваження і можливості для комунікації з питань, що належать до їх повноважень.
  2. Важливо поєднати ветеринарну експертизу та експертизу в сфері комунікації, а також забезпечити тісні стосунки з більш Компетентними органами за управління надзвичайним станом, здатним впливати на здоров'я і добробуту тварин та контроль екзотичних хвороб.
  3. Комунікація має бути цільовою і має відповідати основним критеріям прозорості, послідовності, швидкості, зваженості, точності, чесності і співпереживання та поважати основні принципи якості ветеринарних послуг (Стаття 3.2.2.).
  4. Комунікація має бути постійним процесом.
  5. Ветеринарні служби зобов’язані здійснювати нагляд за плануванням, реалізацією планів, моніторингом, оцінкою та переглядом своїх стратегічних і оперативних планів зв'язку.

Стаття 3.5.3. Визначення

Комунікація: стосується порядку інформування, орієнтування та мотивації окремих інституційних та громадських груп, в ідеалі на основі інтерактивних обмінів, з усіх питань, що належать до компетенції ветеринарних служб.

Комунікація, в ситуаціях надзвичайного стану: означає процес передачі даних, якомога точніше, хоча і потенційно неповних, у межах часових обмежень у випадку надзвичайного стану.

Комунікація при спалаху хвороби: стосується процесу комунікації у випадку спалаху. Комунікація про спалах включає повідомлення.

Надзвичайний стан: стосується ситуації загрози, значних труднощів або невизначеності, коли певні питання, що належать до компетенції ветеринарних служб, потребують негайних дій.

Стаття 3.5.4. Система комунікації

На додаток до Принципів комунікації, що розглядаються в контексті розділу 3.2, при плануванні, впровадженні та оцінці системи зв'язку, мають бути реалізовані наступні елементи:

  1. Організаційна схема, що чітко вказує на прямий зв’язок між особами, відповідальними за комунікацію та Ветеринарним керівництвом, через управлінські структури, наприклад, спеціальний підрозділ з комунікації чи співробітник по зв’язках.
  2. Людські ресурси
  • a. Наявність визначеного та доступного координатора, офіційно відповідального за комунікацію.
  • b. Посадові інструкції працівників з комунікації, із визначеними ролями та обов'язками.
  • c. Достатня кількість кваліфікованого персоналу зі знаннями, навичками, ставленням та здібностями до комунікації.
  • d. Постійне вдосконалення та підвищення кваліфікації (з питань комунікації) персоналу, відповідального за комунікацію.
  1. Фінансові та матеріальні ресурси
  • a. Чітко визначений бюджет, на комунікації, який забезпечує належне фінансування.
  • b. Надання чи доступ до необхідних матеріальних ресурсів, для виконання персоналом своїх функцій та обов'язків: кімната чи відповідні приміщення, обладнані оргтехнікою та технічним засобами, включаючи інформаційні технології із доступом до Інтернету.
  1. Управління системою комунікації
  • a. Ролі та обов'язки персоналу, відповідального за комунікацію, який зобов’язаний:
    • i. бути підпорядкованим ветеринарному органу;
    • ii. брати участь у прийнятті рішень надаючи ветеринарним службам досвідчених рекомендацій та порад щодо комунікації;
    • iii. нести відповідальність за планування, реалізацію та оцінку стратегічних та оперативних планів щодо комунікації та відповідних стандартних операційних процедур;
    • iv. служити комунікаційним пунктом зв’язку з питань, що виникають у ветеринарних служб та забезпечувати постійний обмін інформацією із Компетентними органами, з якими співпрацюють ветеринарні служби;
    • v. організовувати та координувати постійне навчання з питань комунікації для ветеринарних служб.
  • b. Стратегічний план комунікації

Добре розроблений стратегічний план комунікації має бути основою стратегічного плану розвитку ветеринарних служб і мати підтримку та зобов'язання вищого керівництва. Стратегічний комунікаційний план має враховувати всі довгострокові цілі комунікації високого рівня для всієї організації.

Стратегічний план комунікації має регулярно контролюватися і періодично переглядатися; він має визначати вимірювані цілі та методи роботи для оцінки ефективності комунікації.

Стратегічний план комунікації має враховувати різні типи комунікацій: постійну комунікацію, комунікацію, в ситуаціях надзвичайного стану, комунікацію при спалаху хвороби та комунікацію за надзвичайного стану, мета якого полягає в тому, аби дозволити окремим особам, постраждалим або зацікавленим сторонам, групі людей чи широкій громадськості приймати найкращі із можливих рішень та бути проінформованими про політику їх формування та прийняття за основу.

Ключовими результатами ефективного впровадження стратегічного плану комунікації є підвищення знань та обізнаності громадськості та зацікавлених сторін у вирішенні проблем, більш глибоке розуміння ролі ветеринарних служб, прозорість, імідж та покращення довіри до ветеринарних служб. Це сприятиме кращому розумінню чи сприйняттю політичних рішень та сприятиме змінам у сприйнятті, ставленні чи поведінці.

  • c. Оперативний план комунікації

Оперативні плани комунікації мають базуватися на оцінці конкретних питань і визначати конкретні цілі та цільові аудиторії, такі як персонал, партнери, зацікавлені сторони, засоби масової інформації та широка громадськість.

Кожен оперативний план комунікації має складатися з добре спланованої серії заходів, що використовують різні техніки, інструменти, повідомлення та канали для досягнення запланованих цілей та використання наявних ресурсів впродовж певного часу.


NOTA BENE: ВПЕРШЕ СХВАЛЕНО У 2011 р, ВОСТАННЄ ЗМІНЕНО В 2014 р.


Глава 4.4. ЗОНУВАННЯ ТА КОМПАРТМЕНТИЗАЦІЯ

Стаття 4.4.1. Вступ

Метою цієї Глави є надання рекомендацій щодо принципів зонування та компартментизації на місцях для Країн-Учасниць, що бажають створити та підтримувати різні субпопуляції з особливим зоосанітарним статусом на своїй території. Ці принципи слід застосовувати згідно положень відповідних розділів Наземного кодексу. У цій Главі також описано процедуру визнання таких субпопуляцій торговими партнерами.

Встановлення та підтримання статусу відсутності хвороби на всій території країни має бути кінцевою метою для країн-учасниць. Однак, враховуючи складність досягнення цієї мети, Країни-Учасниці можуть бути зацікавлені у створенні та підтриманні субпопуляцій з особливим зоосанітарним статусом на своїй території з метою міжнародної торгівлі чи попередження та офіційного ветеринарного контролю певних хвороб. Такі субпопуляції можуть бути розділені природними чи штучними географічними бар'єрами чи запровадженням режиму біозахисту.

Хоч зонування і застосовується до субпопуляцій тварин, визначених головним чином на основі географічних критеріїв, а компартментизація - до субпопуляцій тварин, визначених головним чином на основі практик управління та вирощування, побудованих на запровадженні режиму біозахисту. На практиці просторові параметри та запроваджені практики управління, включаючи план біологічної безпеки, відіграють визначальну роль у застосуванні обох цих концепцій.

Зонування може сприяти більш ефективному використанню ресурсів у певних частинах країни. Розподіл на частини здатен забезпечити функціональну ізоляцію певної субпопуляції від інших домашніх чи диких тварин шляхом біозахисту - те чого не вдалося б досягти завдяки лише географічному відокремленню. В країні, де певна хвороба є ензоотичною, запровадження зон добробуту може сприяти поступовому офіційному ветеринарному контролю та викоріненню цієї хвороби. У випадку спалаху хвороби в раніше безпечній країні чи зоні, для покращення офіційного ветеринарного контролю за цією хворобою та неперервності торгівлі зонування може дозволити Країні-Учасниці обмежити масштаб поширення хвороби, шляхом чіткого визначення зони захисту, зберігаючи статус решти території країни, як і запровадження компартментизації, що також здатне забезпечити це Країні-Учасниці, враховуючи епізоотичні зв'язки між субпопуляціями чи стандарти практики біозахисту, незважаючи на розрізненість географічного розташування субпопуляцій.

Таким чином, Країна-Учасниця може мати кілька зон і компартментів на своїй території.

Стаття 4.4.2. Загальні принципи

Ветеринарна служба Країни-Учасниці, яка створює на своїй території зони чи компартменти, має чітко визначити межі субпопуляції, згідно положень відповідних Розділів Наземного кодексу, в тому числі і тих, що стосуються нагляду, ідентифікації тварин, простежуваності та програм офіційного ветеринарного контролю.

Процедури, що використовуються для встановлення та підтримання особливого зоосанітарного статусу в зоні або компартменті, залежать від епізоотології конкретної хвороби, включаючи наявність та роль переносників, сприйнятливих видів дикої фауни та факторів навколишнього середовища, систем виробництва продукції тваринництва, а також режиму біозахисту та санітарних заходів, в числі яких контроль простежуваності.

Біозахист та нагляд є головними складовими зонування та компартментизації, впровадження яких слід здійснювати шляхом активної співпраці між виробничим сектором та Ветеринарною службою.

Ветеринарна служба, в тому числі лабораторії, має бути організована і функціонувати згідно положень Глави 3.1. та 3.2., щоб забезпечити надійну ізоляцію зон та компартментів. Цілковита відповідальність за підтримання зон і компартментів в рамках внутрішньої та міжнародної торгівлі покладається на Ветеринарний орган країни.

Ветеринарний орган має провести оцінку необхідних і доступних ресурсів, для створення і підтримання зони чи компартменту, включаючи людські та фінансові ресурси, технічні можливості і готовність Ветеринарної служби, відповідної галузі та систем виробництва продукції тваринництва (особливо у випадку з компартментом), в тому числі засоби для проведення нагляду, діагностики та, за можливості, вакцинації, обробку і захист від переносників.

В контексті підтримання особливого зоосанітарного статусу певної популяції або субпопуляції тварин в країні, зоні чи компартменті, належні санітарні заходи та біозахист мають застосовуватись і до імпорту в країну, і до переміщення тварин, продукції, фомітів в зону або компартмент.

Ветеринарна служба має проводити видачу сертифікатів для переміщення тварин, регулярно інспектувати виробничі приміщення з документальним супроводом інспекційних перевірок, контролювати біозахист, вести реєстри і процедури нагляду. Ветеринарна служба має проводити чи контролювати нагляд, офіційне повідомлення, лабораторну діагностику і вакцинацію, коли можливо.

Відповідальність, що покладається на виробничий сектор включає, за умови, погодження з Ветеринарною службою, коли це необхідно, застосування біозахисту, документування і реєстрацію переміщень товарів та персоналу, управління схемами забезпечення якості, документування коригувальних заходів, ведення нагляду, перевірку достовірності повідомлень про хвороби та ведення відкритих реєстрів.

Стаття 4.4.3. Принципи визнання та запровадження зони чи компартменту

Запроваджуючи зону чи компартмент Країна-Учасниця має базуватись на наступних принципах:

  1. Розміри зони і її географічні межі мають бути визначені Ветеринарним органом з урахуванням природних, штучних або адміністративних меж, про що має відкрито оприлюднюватися по офіційних інформаційних каналах.

  2. Фактори, що обґрунтовують створення компартменту, мають бути встановлені Ветеринарним органом на основі відповідних критеріїв, у числі яких практики виробництва та вирощування, пов'язані із біозахистом, і ці критерії мають бути доведені до відома галузевих операторів по офіційних каналах.

  3. Належність тварин і стад до певної субпопуляції в зоні чи компартменті доводиться наявністю епізоотичних бар'єрів, що чітко відмежовують їх від інших тварин і факторів ризику. Заходи щодо забезпечення ідентифікації субпопуляції, отриманню та підтриманню її зоосанітарного статусу завдяки виконанню плану біологічної безпеки мають бути чітко визначені. Ці заходи мають бути адаптовані до конкретних умов. Вони залежать від епізоотології конкретної хвороби, факторів навколишнього середовища, стану здоров'я тварин в дотичних секторах, заходів біозахисту (контролю переміщень, використання природних, штучних чи адміністративних меж, просторової ізоляції тварин, контролю фомітів, практики торгівлі і вирощування тощо) і нагляду за хворобою.

  4. Товари, що знаходяться у запровадженій таким чином зоні чи компартменті, мають бути ідентифіковані так, щоб можна було відстежити їх переміщення. Ідентифікація може бути як колективною (на рівні стада), так і індивідуальною (на рівні окремої тварини), що залежить від системи виробництва. Переміщення товарів у чи із зони чи компартменту має документуватися і контролюватися. Оцінка цілісності зони чи компартменту обумовлена функціонуванням системи ідентифікації тварин.

  5. В плані біологічної безпеки, що реалізується в компартменті, мають бути описані партнерські стосунки і розподіл відповідальності між виробничим сектором і Ветеринарним органом. Він також має включати стандартні операційні процедури надання доказів того, що нагляд дійсно проводиться, а системи ідентифікації і простежуваності тварин і практики виробничого менеджменту відповідають тим, що встановлені для компартментів. Крім відомостей, що стосуються офіційного ветеринарного контролю переміщень товарів, в план біологічної безпеки мають бути включені: виробничі журнали стад, походження кормів, води та підстилки, результати нагляду, реєстри народження і загибелі, журнали реєстрації відвідувачів, історія смертності і захворюваності (і відповідних розслідувань по ним), медикаментозне лікування, вакцинації, документація про навчання персоналу, а також інші критерії, що можуть бути прийняті до уваги, як доказ управління ризиками. Види необхідної інформації можуть варіювати в залежності від виду тварин і конкретної хвороби (хвороб). В плані біологічної безпеки має бути зазначено, яким чином проводиться перевірка виконання означених заходів з метою управління та регулярної переоцінки ризиків для коригування заходів з урахуванням її результатів.

В Статтях 4.4.4. - 4.4.7. описані різні типи зон, що можуть бути створені Країнами-Учасницями. Але, разом із цим допускається створення і інших типів зон для боротьби з хворобами чи для торгівлі.

Стаття 4.4.4. Зона добробуту

Зона добробуту - це зона, в якій відсутня інфекція чи інвазія в популяції тварин згідно вимог Наземного кодексу.

У поєднанні зі Статтями 4.4.2. та 4.4.3. і, залежно від епізоотичної ситуації отримання чи підтримання статусу відсутності хвороби може вимагати проведення попереднього або постійного спеціального нагляду через хворобу та нагляду за її переносниками, а також підтримання належного режиму біозахисту та санітарних заходів всередині і на кордонах зони. Нагляд має проводитись згідно положень Глави 1.4. та іншим відповідних Розділів Наземного кодексу.

Статус відсутності хвороби може застосовуватися до однієї чи кількох популяцій тварин різних видів, як до домашніх, так і до диких тварин.

Статус відсутності хвороби в зоні зберігається настільки довго, наскільки результати функціонуючого нагляду здатні доводити відсутність даної інфекції чи інвазії, а критерії, що застосовувалися для її створення і визнання - дотримуються.

Стаття 4.4.5. Інфікована зона

Інфікована зона - це зона в якій підтверджена інфекція чи інвазія, або що визначається такою у відповідних Розділах Наземного кодексу.

Інфікованою зоною, в якій доказана інфекція чи інвазія, може бути:

  1. зона країни, де інфекція чи інвазія присутня, і ще не ліквідована, в той час як інші зони країн можуть бути вільними; або

  2. зона раніше вільної країни або, як частина раніше вільної зони, в яку інфекція чи інвазія була занесена або ж занесена повторно, в той час як інша частина країни чи зони залишилась незмінною.

Для отримання статусу відсутності хвороби в інфікованій зоні чи відновлення статусу відсутності хвороби після спалаху в зоні добробуту, Країни-Учасниці мають слідувати рекомендаціям відповідних Розділів Наземного кодексу.

Стаття 4.4.6. Зона захисту

Зона захисту може бути створена для збереження зоосанітарного статусу популяції тварин за відсутності хвороби в країні чи зоні добробуту шляхом запобігання занесенню патогена конкретної інфекції чи інвазії з сусідніх країн або зон з іншим зоосанітарним статусом ніж той, що в популяції тварин.

Зона захисту може бути встановлена як тимчасовий захід у відповідь на підвищений ризик захворювання. В такому випадку він може тривати до 24 місяців.

Зона захисту може бути створена в межах чи за межами зони добробуту або у межах вільної країни.

Біозахист та санітарні заходи мають застосовуватися в зоні захисту на основі систем управління тваринами, епізоотології конкретної хвороби, що розглядається, та епізоотичної ситуації, що склалася в сусідніх країнах чи інфікованих зонах.

На додаток до загальних положень Статті 4.4.2. і принципів, викладених в Статті 4.4.3. Ці заходи мають включати посилення офіційного ветеринарного контролю переміщень, ідентифікації тварин і простежуваності тварин, аби гарантувати, що тварини в зоні захисту чітко відмежовані від інших популяцій. Вакцинація сприйнятливих тварин відповідно до Глави 4.18. також може застосовуватися.

Спеціальний нагляд відповідно Глави 1.4. і відповідна Глава, присвячена конкретній хворобі, має бути реалізований у зоні захисту і на решті території країни чи зони, включаючи нагляд за дикою фауною і переносниками, якщо це необхідно.

Якщо зоосанітарний статус у встановленій зоні захисту змінюється в зв'язку з виникненням випадку, то зоосанітарний статус в іншій частині країни чи зони не змінюється, за умови, що вжиті заходи запобігають поширенню хвороби і дозволяють наступне встановлення зони стримування відповідно до критеріїв, Статті 4.4.7.

Якщо інше не зазначено у відповідних розділах Наземного кодексу, що стосуються конкретних хвороб, якщо зоосанітарний статус у встановленій зоні захисту змінюється внаслідок вакцинації, то зоосанітарний статус в іншій частині країни чи зони не змінюється.

Відносно хвороб, при яких МЕБ офіційно визнає зоосанітарний статус:

  • зона захисту вважається ефективно встановленою, якщо були застосовані умови, описані в цій Статті та у відповідних Розділах, що стосуються конкретних хвороб, і документальні докази були подані та прийняті МЕБ;
  • якщо учасник бажає запровадити постійну зону захисту, то необхідно слідувати процесу офіційного визнання МЕБ відповідно Глави 1.6. та відповідному Розділі, присвяченому конкретній хворобі.

Стаття 4.4.7. Зона стримування

  1. У разі виникнення спалахів в країні чи зоні добробуту, раніше вільній від хвороби, для мінімізації наслідків для решти території країни або зони може бути встановлена зона стримування, що охоплює всі епізоотичного пов'язані осередки.

  2. Зона стримування є